Свідки з попелу

Жінка стояла у світлі, що лилося зсередини саркофага, і жодна тінь не торкалася її обличчя. Світло не сліпило, але здавалося настільки чистим, що в ньому важко було приховати страх чи сумніви. Її постать ніби не мала ваги — вона була водночас тут і десь далеко, у часах, яких ніхто більше не пам’ятав.

Шиз зробила крок уперед, серце билося в ритм, який відгукувався десь глибоко в її крові.

— Хто ви? — прошепотіла вона.

— Я була однією з тих, хто першим почув голос міста, — відповіла жінка. — Я — Елнара, перша жриця Серця. І я… твоя мати.

Тиша, що повисла після її слів, була майже оглушливою. Шиз відчула, як усередині неї щось зрушилось, мов стіна, що тріщить під тиском спогадів, яких вона не пам’ятала.

— Мати?.. — голос її зірвався. — Але… це неможливо. Мене виростили інші люди, я…

— Я не мала вибору, — Елнара зробила крок, і світло посунулось разом із нею, ніби несло її. — Коли ми зрозуміли, що місто втрачає себе, ми сховали тебе. Бо лише одна з моєї крові могла знову пробудити Серце.

Хесар і Альдуар стояли мовчки, погляди їхні сповнені шоку. Але Альдуар, хоч і здригнувся, здавалося, вже знав частину правди. Його очі виблискували розумінням, якого ще не було в Шиз.

— Ти пам’ятаєш, Альде, — сказала Елнара, дивлячись на нього. — Ти був з нею. Ти охороняв її ще тоді. Твоя душа була прив’язана до її долі ще в ті дні, коли ми всі були живими.

— Я… — Альд опустив очі. — Я бачив сни. Я думав, це вигадки… Але це було справжнє.

— І тепер ви повинні зробити вибір, — голос Елнари став тихішим, але від того ще вагомішим. — Місто на межі. Сили під ним чекають. Древні духи — ті, що ніколи не мали прокидатися — вже прислухаються до кроків смертних.

— Що ми повинні зробити? — запитав Хесар. — Як ми можемо зупинити це?

— Відновити Трійцю, — прошепотіла Елнара. — Спадкоємиця, Вартовий і Тінь. Лише разом ви зможете увійти до Нижніх Врат і зачинити їх. Але кожен із вас має пожертвувати частину себе… І лише один повернеться.

Світло навколо неї почало тьмяніти.

— Ви маєте час до сходу третього місяця. Після цього… місто проковтне все, що залишилося.

Вона торкнулася чола Шиз пальцями, теплими й легкими, як подих.

— Я люблю тебе, доню. І прошу пробачення за все.

Світло згасло. А саркофаг знову став темним і мертвим.

Троє стояли в центрі зали, занурені в тишу, що вже не здавалася порожньою. Вона була наповнена вибором.