"Під містом, під кров’ю"

Східці вели вниз, мов вени старого тіла, що тяглися до самого серця. Кожен крок луною розходився крізь камінь, і Шиз здавалося, що вона йде не по сходах, а по спогадах, що давно були забуті, але не зникли.

Повітря ставало важчим, насиченим запахом старої магії й чогось металевого — наче іржа змішалася з кров’ю. Стіни тут були вже не з каменю — їх покривали зрощені між собою кістки, тонкі як гілки, і між ними блищали вставки з напівпрозорого каменю, в яких тьмяно пульсувало світло.

— Тут час не тече, — промовив Альдуар тихо. — Тут усе зупинилося в мить, коли місто впало.

— Але воно ще дихає, — відповів Хесар, обмацуючи руків’я меча. — І чим глибше ми йдемо, тим голосніше це дихання.

Нарешті вони вийшли в нову залу. У центрі стояв саркофаг із чорного скла, а навколо — дев’ять тронів, укритих пилом і тканинами, що давно втратили колір. Над кожним троном — символ: око, кістка, полум’я, зламаний ключ… Шиз спинилася навпроти символу півмісяця, який здавався їй знайомим.

— Це… коло жреців? — запитала вона, не зводячи очей із тронів.

— Колись ми були серед них, — прошепотів Альдуар. — Але зараз залишилося лише порожнє коло. Вони зникли — або стали тим, що полює на місто.

Підлога раптово затремтіла, і в саркофазі заблищало світло. Усередині щось рухалося. Шиз відчула, як її тіло сковує лід — не від страху, а від спогадів. Вона вже бачила цей саркофаг у снах. Вона… плакала біля нього.

А потім почав говорити голос — не голос міста, а щось давніше, старіше.

— Ви доторкнулися до глибини, яку мали забути. Ви прокинули того, хто не мав бути розбудженим. А тепер — дайте відповідь. Ви троє: спадкоємиця, вартовий і тінь. Хто ви тепер?

Скло саркофага почало тріскати.

— Ми ті, хто хоче виправити помилку, — сказала Шиз.

— Ми ті, хто повернувся не як вороги, — додав Альдуар.

— Ми не дозволимо цій темряві знову проковтнути світло, — завершив Хесар.

І тоді саркофаг відкрився.

Звідти не піднялася потвора, не вирвався демон. З’явився лише світ — чистий, пронизливий, як весняне сонце. А в його центрі — постать. Жіноча. Вона була схожа на Шиз, але старша. Мудріша. З очима, повними зірок і попелу.

— Ви прийшли, — сказала вона. — Тепер або місто відродиться… або згине назавжди.