"Три постаті та зламана обітниця"

Після слів моноліту знову запала тиша — але вже інша. Насичена очікуванням. Місто не тиснуло на них — воно чекало. Пильнувало. І кожен їхній подих, кожен погляд здавався вбудованим у якусь невидиму схему.

Шиз не відводила очей від символу на підлозі — три фігури, переплетені кістяними лініями. Вона повільно опустилася навколішки і простягнула руку, торкаючись холодного каменю. Від дотику її пальців знак м’яко засвітився, немов упізнав її.

У мозку прокотилася хвиля — не біль, а… пам’ять. Вона бачила себе в білому плащі жриці, стоячою посеред цієї зали, коли ще не було ані уламків, ані тріщин. Біля неї — Альдуар, з інакшими очима, але тим самим поглядом. Хесар стояв трохи далі, тримав руку на мечі, оберігаючи її. Вони троє складали присягу — з'єднання магії, клятви та крові. Вона відчула, як тоді повірила в обітницю більше, ніж у саму себе.

— Ми вже були тими, хто захищає місто, — прошепотіла вона. — Але ми зрадили його, так?

Альд повільно підійшов, погляд його був похмурим, але не ворожим.

— Ми не зрадили. Нас зламали. Хтось… щось — втерлося в наше коло. І розірвало все, що ми склали.

— Той, хто прийшов після загибелі міста? — зойкнув Хесар. — Людина в чорному? Той, що сказав "я повернуся"?

Альдуар кивнув повільно:

— Так. Але він був тут і раніше. Він наш брат… чи тінь брата, який загинув. Його зрадили ще до того, як ми дали обітницю. І тепер він хоче повернути собі місто не як дім — а як трофей.

Шиз відчула, як стискається її груди. Цей голос, ця фігура в її видіннях… вона колись сміялася поруч із ним. І колись плакала через нього.

— Ми повинні знайти його? — запитала вона. — Знову об’єднати чи… зупинити?

Місто не відповіло словами. Але в глибині зали, десь у темряві, клацнув механізм. Кам’яна плита зсунулася, відкриваючи прохід униз, у ще глибші шари.

І в серці Шиз залунало нове шепотіння:

"Те, що зраджене, завжди повертається. Але чи приймеш ти його — чи вб’єш вдруге?"