"Вибрані Кістяним Серцем"

Після слів моноліту у залі запанувала тиша — не мертва, а глибока, дихаюча. Шиз стояла, вловлюючи невидиме биття навколо, як серце, що калатає з-під землі. Її долоні були вологими, а у скронях гупало, немов кожна думка резонувала з самим Каар-Несхатом. Вона відчувала, як місто вливається в неї — холодними відлуннями, пульсуючими з глибини каменю і кісток.

— Що означає "спадкоємиця"? — тихо спитала вона, хоча знала, що відповідь вже десь проросла всередині.

Моноліт знову засвітився, але цього разу не світлом, а образами. Повітря між ними тремтіло, як вода над жаром, і з'явилися тіні: жінка у тій самій накидці, що зараз носила Шиз, зі знаком на чолі, який болів у неї у снах. Вона стояла серед жреців, і кожен кланявся їй, а за її спиною — місто, живе, сповнене світла.

— Це... я? — спитала Шиз, і її голос тремтів.

— Це та, ким ти була. Ким ти маєш знову стати, — промовив Альд. Його голос звучав хрипко, наче він згадав щось болюче. — Я… пам’ятаю її.

— І я, — додав Хесар, не відводячи очей від зображень. — У моїх снах… я стояв поряд. Я був… іншим.

Місто, здавалося, вслуховувалося. Моноліт задзвенів, як натягнута струна, і всі троє здригнулися.

— Ви пов’язані з часом і кров’ю. І тому ви обрані. Ви — ті, хто ще може врятувати нас.

— Від чого? — запитала Шиз. В її голосі з’явилося обурення. — Від самих себе? Чи від того, що пробудили жреці?

Моноліт захитався відсвітом. Тіні навколо нього ожили знову: зруйновані вежі, скалічені постаті, щось, що повзло знизу — не з темряви, а з-за меж розуміння.

— Від пробудженого. Від того, чий подих ми самі вдихнули в серце міста… і чия лють зростає з кожним днем.

— То що ми маємо зробити? — спитав Хесар.

— Ви маєте згадати. І прийняти. Минуле, яке ви розділили. Силу, якої ви боїтеся. І ціну, яку доведеться заплатити.

Вогні навколо загасли, і лише один залишився, плавно опустившись до підлоги. Він засвітив печатку — круглий символ із переплетених кісток, які формували три з'єднані силуети: жінка, воїн і тінь із розкритими очима.

— Це ми, — прошепотіла Шиз. — Ми вже були частиною цього. Ми — ключ.

І місто мовчки погодилося.