Світло в кістках

Глибини Каар-Несхата приймали їх неохоче. Кожен крок униз, у нутрощі міста, здавався подорожжю крізь час і пам’ять. Стіни змінювалися — гладенький чорний камінь переходив у щось шорстке, майже живе, з прожилками, що тьмяно пульсували, немов під поверхнею текла кров. Темрява ставала густішою, і навіть світло факелів, які несли Шиз, Хесар і Альд, здавалося поглинутим, наче саме повітря не хотіло відбивати полум’я.

Вони зупинилися у величезній залі, що відкрилася перед ними зненацька — стеля губилася в темряві, а підлога була всіяна уламками кісток, каменю й іржавих символів. У самому центрі, серед кістяного кола, здіймався моноліт — гладкий, чорний, як ніч, із тріщинами, з яких ледь сочилося фіолетове світіння.

Шиз відчула, як у грудях наростає тривога. Її долоні спітніли, і серце калатало, наче хотіло вирватися з грудей. Місто шепотіло — з кожною миттю голоси ставали чіткішими, зливалися в один, глибокий, повільний звук, схожий на камінь, що зсувається під землею:

— Ви прийшли… Але чи готові? Чи здатні ви побачити, що було, і прийняти, що буде?.

Хесар стиснув руків’я меча, не дістаючи його з піхов. Альд, дивлячись на моноліт, здався відстороненим, але щелепа його була стиснута, а погляд — похмурим.

— Що це? — прошепотіла Шиз, хоч голос її луною прокотився в порожнечі.

— Серце міста, — тихо відповів Альд. — Тут усе почалося. І тут усе може завершитися…

Раптом навколо моноліту загорілися вогники — бліді, блакитні, мов душі мертвих. Вони оберталися довкола, витанцьовували в повітрі. Один із них підлетів до Шиз і, торкнувшись її чола, показав видіння: місто в блиску магії, усміхнені обличчя жреців, а потім — полум’я, крики, чорні хмари, що закривали небо.

Шиз зойкнула і схопилася за голову. Альд підхопив її за плечі.

— Ти бачиш правду, — промовив він. — Місто показує тобі свою пам’ять… свою біль.

— Але чому мені? — прошепотіла вона.

Місто відповіло голосом, що проріс із каменю під її ногами:

— Бо ти — спадкоємиця. Ти — міст. І лише через тебе можлива дорога вперед.

Тиша після цих слів була майже священною. Всі троє стояли перед монолітом, знаючи, що повернення назад уже не буде. Тепер місто чекало від них вибору.