Глибше за поріг

Темрява, що ховалася за відчиненим проходом, була глибшою за саму ніч. Вона здавалась живою — не просто відсутністю світла, а згустком часу, що завмер. Шиз, Хесар та Альдуар ступили за поріг, і кожен крок луною розходився старовинним коридором, викладеним кістками й уламками чорного каменю.

Повітря тут мало присмак попелу й чогось ще — забутої магії, яка досі дрімала в кожній тріщині стін. Коли вони заглиблювались далі, факел у руці Хесара затремтів і здався менш яскравим, наче щось поглинало світло.

— Це місце… воно не хоче, щоб ми бачили, — прошепотіла Шиз, відчуваючи, як тонкі нитки енергії лоскочуть її шкіру, ніби попереджаючи.

— Або навпаки — хоче, щоб ми побачили саме те, що маємо, — відповів Альдуар, пильно вдивляючись уперед.

Вони увійшли до великої зали. Стіни тут були вкриті барельєфами — сцени, викарбувані з такою точністю, що постаті здавалися живими. На них зображувалися давні жреці Каар-Несхата, які стояли довкола центрального вівтаря, на якому тримали щось велике й мертве… чи спляче.

Вівтар і досі стояв у центрі зали. Покритий пилом і мохом, але не зруйнований, він притягував погляд. Як тільки герої наблизилися, каміння навколо вівтаря засвітилося м’яким світлом, що повільно огортав простір.

— Це місце... — Хесар уперше заговорив тихо, майже пошепки. — Я бачив його у своїх снах.

Шиз зробила крок уперед, торкаючись барельєфу. Зображення перед її очима завібрувало, і вона раптом побачила, як один із жреців підняв руку — жест, який ніби звертався до неї.

— Місто веде нас, — сказала вона. — Але ще не ясно, куди саме.

У відповідь в залі загриміло. Не гучно — як подих у камені, але він змусив землю здригнутись під ногами.

І тоді голос Каар-Несхата знову заговорив:

— Чи готові ви побачити істинне джерело влади цього міста?

Троє обмінялися поглядами. Ніхто не відповів вголос — але всі рушили вперед.

Бо відповідь уже визріла в їхніх серцях.