Шепіт Праху

Мовчання, що огорнуло Каар-Несхат після голосу міста, було настільки густим, що здавалося — навіть повітря боялося ворухнутись. Шиз стояла посеред кам’яного залу, серце гуло в грудях, наче клич давньої сили ще лунав у її крові. Альд стояв поруч, злегка похмурий, замислений. Хесар тримався трохи осторонь, його очі невпинно шукали щось у темряві навколо.

— Ви готові дізнатися правду? — знову пролунав голос. Але цього разу не як луна в голові, а як дихання самої землі під ногами.

Шиз відчула, як підлога під її ногами легенько вібрує. Камінь, наче живий, передавав їй відлуння давніх спогадів. Вона опустилася навколішки і торкнулася долонею візерунків, висічених у плитах — і побачила.

Спочатку — миготіння світла, чорні обриси веж у сяйві зоряного неба. Потім — палаци, храми, голоси, повні благоговіння і страху. Пророцтва. Жертвопринесення. Кров на вівтарях. Місто не завжди було темним — воно було прекрасним і величним. Але згодом прийшла гординя. І жреці, що спочатку слугували місту, вирішили підкорити його силу собі.

— Каар-Несхат покарав їх, — мовив голос. — Але заплатив ціну. І тепер я питаю вас знову: хто ви для мене — нащадки моєї болю, чи ті, хто зцілить рани?

Альд зробив крок уперед. Його очі палали жаром — не ворожим, а тим, що палає в серці того, хто знайшов істину.

— Ми ті, хто прийшли не знищити, а почути. Ми — голоси живих, що зберуть уламки твого минулого.

Шиз не відвела руки від каменю. Її власне серце відгукувалося на ритм, який йшов із глибини міста.

— Ми не всезнаючі, — прошепотіла вона. — Але ми несемо намір. Якщо це дасть шанс тобі вижити — ми готові.

Тоді земля задрижала сильніше, і у стіні позаду них розкрився прохід. Із темряви потягнуло древнім пилом, холодом і спокоєм могили.

— Увійдіть, — сказало місто. — І дізнайтесь те, що було приховане навіть від богів.