Голос Глибини

Тиша впала на простір навколо них, наче самі стіни затамували подих. Шиз, Хесар та Альд стояли в самому серці Каар-Несхата, перед величезним кам'яним вівтарем, що ніби зростав із самої плоті міста. Повітря навколо стало важким, густим, мов дим, а вухо вловлювало ритм — не людський, не земний, а глибокий, ритуальний, як биття серця гіганта, що спить у надрах.

Світло з їхніх смолоскипів мерехтіло неспокійно, полум’я раз у раз згиналося під натиском невидимого вітру, який дув зсередини вівтаря. І тоді пролунав голос. Не зовні — всередині них. Він був глибоким і хрипким, старим як саме каміння Каар-Несхата, але водночас близьким, майже інтимним.

"Чи готові ви стати частиною мене? Чи приймаєте ви біль, що не згасне? Пам’ять, що не забуде? І правду, яка змінює?"

Шиз здригнулася. Вона відчула, як її серце стиснулося, немов стисло кулак з кісток. Поряд Альд опустив голову, мов визнаючи, що відповідь вже в його серці. Хесар лише стиснув губи, але руки його тремтіли.

— Що це означає — бути частиною тебе? — прошепотіла Шиз, хоча знала: місто вже чує її думки.

Відповідь прийшла не словами, а образами. Спалахи пам’яті, яких вона ніколи не мала: руїни, що ще стояли в славі; люди, що творили магію піснею; кров на плитах храму; і вона сама, інша, колишня, але така ж — у білому, з очима, сповненими сили й болю.

"Бути частиною мене — значить пам’ятати все. Відчувати все. Не мати права забути. Але й не бути самотніми."

Шиз перехопило подих. Її погляд зустрівся з поглядом Альда. Той лише кивнув. Вона відчула, як частина її серця, якої вона не знала, відкрилася, як двері в невідоме крило її душі.

— Я приймаю, — сказала вона.

— І я, — хрипло додав Хесар.

— Ми вже частина, — прошепотів Альд, і вогні навколо них спалахнули вище.

Місто задзвеніло, як струна, натягнута між світами. Їхня згода стала обітницею. І тепер Каар-Несхат більше не мовчав. Він починав розповідати свою правду.