Тріщина в тиші

Коли вони вийшли із Зали Пам'яті, повітря здавалося важчим, насиченим енергією, що ще вібрувала після пробудження давніх сил. Вулиці Каар-Несхата вже не здавалися зовсім порожніми. Мовчазні мешканці міста — ті, що залишилися — почали потроху з’являтися на вулицях. Вони трималися на відстані, спостерігали мовчки, з осторогою, та в їхніх очах жевріла надія.

Шиз ішла попереду, міцно стискаючи в пальцях камінь, який отримала в Залі. Його тепло ще не згасло. Поруч крокували Хесар та Альд. Останній мовчав, задумливо поглядаючи на тіні, що ховалися під арками будівель. Його пам’ять досі повністю не повернулася, але частинки минулого вже починали складатися в щось цілісне.

— Що далі? — запитала Шиз, зупиняючись посеред перехрестя, де колись сходилися п’ять головних вулиць міста. Її голос луною розлітався між будівлями, мовби саме місто прислухалося до її запитання.

Хесар нахилив голову, прикриваючи очі від поривчастого вітру.

— Ми дали обітницю. І місто прийняло її. Але це лише перший крок. Попереду буде вибір. Справжній.

Альд перевів погляд на стародавню вежу, що здіймалася неподалік.

— Я думаю, нам потрібно туди. — Він вказав на темну арку, що вела у глибину споруди. — Колись це була Обсерваторія Вузлів. Там зберігали знання про перетини сил, які тримали Каар-Несхат цілісним.

Шиз кивнула. Вона не знала, чому серце прискорено б’ється — від страху чи від передчуття. Але вона відчувала: шлях тільки починається.

І з тріщини в тиші, яку вони принесли в це спляче місто, починало пробуджуватися щось більше. І світ, і темрява — обидва готувалися відповісти.