Порушений баланс

Місяць ледь пробивався крізь густу пелену хмар, що нависли над Каар-Несхатом. Повітря в місті стало важчим, ніби саме місто напружено затамувало подих. З кожним днем після обітниці місто змінювалося. Стіни тріскалися, а підлога в деяких залах тремтіла під ногами, немов хтось прокидався внизу, під каменем і пилом.

— Щось не так, — сказав Хесар, торкаючись вологої стіни. — Це не просто старість. Тут... щось живе.

Шиз з тривогою спостерігала, як по стелі знову почали розповзатися візерунки, схожі на нерви чи коріння. Вона відчувала, що місто намагається їм щось сказати, але слова його стали важчими, хрипкими, наче голос втратив рівновагу.

— Місто болить, — тихо прошепотіла вона, торкаючись серця. — Обітниця була прийнята, але ми щось порушили. Баланс. Можливо, ми відкрили більше, ніж повинні були…

Альд стояв осторонь, замислено вдивляючись у пітьму одного з коридорів.

— Двері внизу більше не зачиняються, — мовив він. — І сни... Вони стали нав’язливішими. Я бачу вогонь, який не гасне. І голос, який кличе мене по імені, — він обернувся до Шиз, — але це не ім’я, яке мені дали. Це ім’я, яке я забув.

Тріщина пробігла підлогою поруч, немов підтвердження його слів. В повітрі повис тонкий, металевий запах, як від крові.

Шиз зусиллям волі зупинила себе від паніки. Вона повинна тримати всіх разом.

— Можливо, ми маємо повернутись до зали Пам’яті. Там були символи, які ми не розуміли. Можливо, це ключ до відновлення рівноваги.

— Або пастка, — буркнув Хесар. — Якщо це все — гра тієї сутності, яка живе в глибині міста, ми можемо стати лише її маріонетками.

— І все ж ми мусимо йти, — впевнено сказала Шиз. — Ми дали обітницю, і тепер місто — частина нас. Якщо ми не допоможемо йому, воно зруйнується. І ми разом із ним.

Вони ще довго стояли в темряві, перш ніж рушити вперед. Кожен із них відчував, що наступні кроки можуть привести не до порятунку, а до ще глибшої прірви.