Минуле, заховане в попелі

Шиз відчула, як у неї похололо всередині. Ці слова розбурхали нову хвилю запитань. Хто він? Чому його обличчя здається їй таким знайомим? І яку ще правду він приховує?

— Хто ти? — нарешті спитала вона.

Чоловік мовчав. Але коли наступний спалах світла освітив його обличчя, Шиз побачила більше. Чіткіші обриси рис: гострий підборіддя, високе чоло, темне волосся, що спадало хвилями на плечі. Його каптур був частиною довгого, важкого плаща, з-під якого виднілася облямована сріблом сорочка, колись розкішна, але нині зношена часом. На грудях, ледь помітний у темряві, знак – старовинний символ, який вона бачила раніше. В книгах, на фресках… і на руїнах храму.

— Альд… — тихо прошепотіла вона, і її голос загубився в задушливій тиші.

Його очі спалахнули цікавістю.

— Альдуар, — підтвердив він. — Моє ім’я. Але, схоже, ти вже його знала. Чому?

Шиз не відповіла. Холод пробігся її шкірою, коли вона усвідомила, що саме це ім’я зустрічала в старих писаннях. І не просто як згадку про людину – як про того, хто був частиною жрецького кола, хто стояв біля витоків падіння Каар-Несхата…

І хто, можливо, знав більше, ніж будь-хто інший про те, що тут сталося насправді.

Шиз і Альд сиділи у напівтемній залі, де тьмяне світло смолоскипів ледь розганяло морок. Кам'яні стіни, вкриті тріщинами, здавалися втомленими від часу й спогадів, що тягнулися за ними довгими тінями. Тиша між ними важіла так само, як і їхні незавершені думки.

— Ти пам’ятаєш щось? — тихо запитала Шиз, намагаючись не порушити хитку рівновагу, що встановилася між ними.

Альд довго дивився на язики полум'я, перш ніж відповісти.

— Лише уривки. Голоси, обличчя… Ти теж була там, Шиз. Я певен в  цьому.

Шиз заплющила очі, намагаючись доторкнутися до спогадів, що ховалися в глибинах її свідомості. Слова Альда підштовхнули щось у її пам'яті. Вона бачила довгі коридори з високими вікнами, світло, що лилося крізь барвисті вітражі, і обличчя, що тьмяніли з кожним кроком назад у минуле.

— Я бачила вежу… і обриси людей. Ти був серед них? — її голос здригнувся.

Альд кивнув.

— Це була Вежа Верховних. Ми… були там разом. Я бачив тебе серед інших. Ми знали одне одного, але… я не пам’ятаю деталей. Лише відчуття. Ти не була сторонньою. І це означає, що нас пов’язує щось більше.

Шиз відчула, як холод пробігся по спині. Це пояснювало її відчуття, ніби місто саме її покликало. Але якщо вони вже були тут раніше, чому їхні спогади такі уривчасті? Хто забрав їхню пам’ять?

— Ми маємо знайти відповіді, — прошепотіла вона, вдивляючись у темряву за межами залу. — Я повинна знати правду.

Альд зітхнув і провів рукою по стіні, наче намагаючись відчути її тепло.

— Істина може виявитися не такою, як ти сподіваєшся, Шиз. Минуле — це не тільки відповіді, а й тягар.

Шиз стиснула кулаки.

— Я готова.