Тінь упізнаного обличчя

Шиз уважно слухала, як незнайомець у каптурі розповідав про минуле Каар-Несхата. Його голос був низьким, з легким металевим відлунням, наче у того, хто звик промовляти слова сили. Але її думки відволікало інше – щось у його обличчі видавалося їй знайомим.

Вона напружено вдивлялася в темряву під каптуром, ловлячи проблиски його обличчя, коли слабке світло тремтячих смолоскипів освіжувало риси. Високі вилиці, пряма лінія губ, погляд, що ховався в затінку. Серце Шиз тьохнуло. Вона знала ці риси. Але звідки?

Їй здавалося, що спогад майже виринає з глибини пам’яті, як один із тих привидів, що вешталися серед руїн міста. Але щойно вона намагалася його схопити, він вислизав, розчиняючись у темряві.

Раптом перед очима спалахнуло видіння. Кам'яні зали, височенні колони, оздоблені символами, які вона не могла впізнати, але водночас розуміла. У центрі залу стояв чоловік – високий, у темному одязі, з каптуром на голові. Його очі світилися, як розжарене вугілля. Він простягав їй руку. Її серце калатало від страху, але водночас щось у його постаті притягувало її. Вона знала, що вже бачила це місце. Але де? Коли?

Зір повернувся до реальності, і вона знову побачила перед собою незнайомця.

— Ти не слухаєш, — раптом промовив він, і Шиз здригнулася. Його очі, як жарини, тепер дивилися прямо на неї. — Щось не так?

Вона ковтнула слину, намагаючись приховати хвилювання.

— Просто… ти здаєшся мені знайомим, — зізналася вона.

Незнайомець на мить змовк, його усмішка ледь помітно змінилася.

— Можливо, ми вже зустрічалися, — сказав він, нахиляючись ближче. — Або, що ймовірніше, твоє минуле і минуле цього міста більш переплетені, ніж ти думаєш.

Шиз відчула, як у неї похололо всередині. Ці слова розбурхали нову хвилю запитань. Хто він? Чому його обличчя здається їй таким знайомим? І яку ще правду він приховує?