Гість, що приходить з темряви

Колись, у перші дні після катастрофи, коли місто ще здригалося від наслідків ритуалу, він з’явився на порозі зруйнованого храму. Ніхто не знав, звідки він прийшов. Вітер не приніс звуку його кроків, і тінь не простягалася за ним. Він просто був.

Його постать тремтіла у мерехтінні багаття, ніби сама тканина темряви ворушилася на його плечах. Каптур затуляв обличчя, та, коли він говорив, голос його був спокійний, мов кам’яна гладь під товщею води.

"Ви не розумієте, що зробили," — сказав він. "Ви торкнулися того, що не можна пробуджувати. Але тепер усе вже почалося. І назад дороги немає."

Жреці, що лишилися живими, впали перед ним на коліна. Вони бачили в ньому посланця богів або ж провісника кінця. Але він лише глянув на них із байдужістю.

"Ви думали, що місто буде вашим. Але воно ніколи не належало вам. І ніколи не належатиме. Ви – тільки його відголос. Лише жменька піску в годиннику, що давно розбитий."

Один зі старших жерців, на ім'я Орез, наважився запитати: "Чи можна виправити те, що сталося?"

Незнайомець схилив голову набік, мов спостерігав за дурним дитям, що не розуміє очевидного.

"Місто вже обрало свій шлях. Але одного дня воно заговорить знову. І тоді прийдуть ті, кому судилося його почути. Я повернуся, щоб побачити, ким вони стануть. Чи стануть вони рятівниками... чи руйнівниками."

Після цього він зник, так само безшумно, як і з’явився. А жителі міста, що залишилися в руїнах, жили в очікуванні. Хтось вірив, що він – провісник спасіння. Інші ж були переконані, що коли він повернеться, Каар-Несхат зустріне свій остаточний кінець.