Загублені душі Каар-Несхата

Шиз і Хесар довго не наважувалися залишити прихисток у старій бібліотеці. Відчуття, що місто дихає разом із ними, не полишало їх ні на мить. Але вони знали, що не можуть ховатися в руїнах вічно. Їм потрібно було дізнатися більше про тих, хто ще жив у Каар-Несхаті.

Вулиці зустріли їх похмурою тишею, лише вітер грався уламками каміння. Вони йшли вузькими проходами між похиленими будівлями, насторожено вдивляючись у морок, що причаївся в затінках. Нарешті, коли вони повернули за ріг однієї з веж, перед ними з’явилася постать.

Стара жінка у темному лахмітті стояла посеред вулиці, спираючись на покручену тростину. Її очі, мутні, але сповнені пильності, уважно розглядали прибульців. Вона нахилила голову набік, ніби намагаючись упізнати їх.

"Ви прийшли за покликом міста," — прошепотіла вона, і в її голосі відлунювали давні таємниці. "Я знала, що це станеться."

Шиз обережно ступила вперед. "Хто ви? Ви залишилися тут... після всього?"

Жінка всміхнулася, показуючи жовті, наче старий пергамент, зуби. "Я — Дара, одна з тих, хто ніколи не покинув Каар-Несхат. Ми вижили, бо місто нас не відпустило. І тепер, коли ви тут, усе зміниться."

Позаду неї, наче виринаючи з тіней, почали з’являтися інші люди. Старі, молоді, з обличчями, на яких відбилася втома від довгих років у цьому мертвому місті. Вони дивилися на Шиз і Хесара з недовірою, з цікавістю... і з надією.

"Вас прийняло місто," — сказала Дара. "Тож, можливо, ви станете нашими спасителями. Або... нашою останньою помилкою."