Зв'язок що неможливо обірвати

Зв’язок, що неможливо розірвати

Шиз відчувала, як хвиля холоду розтікалася її тілом, наче її кров стала густішою, повільнішою, підкоряючись новому ритму. Вона зробила глибокий вдих, намагаючись відчути щось знайоме, щось, що залишилося від неї самої. Але світ змінився. Ні, не світ. Вона.

Поруч стояв Хесар, тримаючись за скроні. Його обличчя було спотворене болем і подивом одночасно. Очі лихоманково бігали, немов намагаючись побачити те, що відбувалося не лише зовні, а й усередині нього.

«Ти це чуєш?» — прошепотіла Шиз.

Він повільно кивнув, ковтаючи клубок у горлі. «Воно не мовчить…»

Місто дихало в їхніх думках, пульсувало у венах, нашіптуючи щось древнє й нерозбірливе. Це більше не були просто голоси чи тіні минулого — тепер це стало частиною них. Відлуння мільйонів голосів, що загинули тут, шепотіли їм на вухо. Чи то були мертві? Чи самі жреці, які бажали їх використати?

Шиз провела долонею по кам’яній стіні, і та відповіла. Відповіла не рухом, не словами, а відчуттями. Вона побачила, як місто було зведене. Відчула руки тих, хто складав ці камені, їхню втому, їхню відданість. Відчула, як вони падали мертвими, а їхні тіла ставали частиною фундаменту Каар-Несхата.

Хесар важко сів на виступ стіни. Його груди судомно здіймалися, а обличчя залишалося блідим. «Це більше не просто знання, Шиз. Це… життя. Воно тече через нас.»

Вона стиснула кулаки. «І ми не можемо це зупинити.»

«Ні», — видихнув він. «Але якщо ми стали частиною міста… це означає, що воно теж стало частиною нас.»

Шиз зустріла його погляд. Вперше за весь цей час вона відчула справжній страх. Не перед невідомим, а перед собою. Що саме вони пробудили? І чи зможуть колись знову стати самими собою?

Каар-Несхат нашіптував у відповідь 'Ніколи"