Голос у темряві

Глава 23: Голос у темряві

Хесар не встиг відвести погляд, як його власне обличчя, викарбуване у стіні, знову змінилося. Очі потемнішали, стали бездонними, а губи заворушилися. Голос, що долинув, був спотворений, ніби його вимовляли сотні горлянок одночасно.

— Ти повернувся.

Хесар стиснув кулаки. Його власне відображення дивилося на нього з моторошною цікавістю.

— Я ніколи не був тут.

— Був. Ти частина нас, як і вона, — стіна повільно змінювала форму, й тепер замість нього у камені проступали інші обличчя — незліченні, забуті, здавлені жахом.

Шиз зробила крок уперед, її голос був твердим:

— Хто ти?

— Ми місто. Ми його голос, його пам'ять. Ми ті, хто залишився в його нутрі.

Хесар відчув, як холодні пальці страху пробіглися його спиною. Він поглянув на Шиз. Вона не боялася. Вона слухала.

— Чого ти хочеш? — запитала вона.

— Повернення. Відродження. Жертви.

Повітря стиснулося, наче простір навколо них звужувався. З веж і коридорів виривався шепіт, і кожне слово впивалося у свідомість, мов голки:

— Ти знаєш, ким була. Ти знаєш, ким станеш. Вибір зроблено. Кров уже пролита.

Хесар відчув, як серце пропустило удар. Що це означало? Шиз мовчала, але він бачив, як її пальці тремтіли.

— Чому ви звертаєтеся до мене? — її голос звучав напружено.

— Бо ти — ключ. Остання з нас. Єдина, хто може розірвати цикл.

Стіни здригнулися, тіні злилися в єдину пульсуючу масу, що вирувала перед ними.

— Ти або врятуєш нас, або зруйнуєш назавжди.

Хесар поклав руку на руків'я кинджала. Він не знав, що більше лякало його — ці слова чи вираз обличчя Шиз, яка, здається, почала розуміти правду.