Тіні минулого(очима Хесара)

Глава 22: Тіні минулого

Хесар відчував, як щось у повітрі змінюється. Не просто магія — щось глибше, невидиме, але відчутне. Його руки були стиснуті в кулаки, а шкіра на потилиці поколювала від відчуття, що за ними стежили.

Шиз йшла попереду, її обличчя було напруженим, очі — зосередженими. Вона щось бачила. Він ще не розумів, що саме, але знав: це місце відгукувалося на її присутність так, як не відгукувалося ні на кого іншого.

Кроки віддавалися луною в коридорі, а стіни, здавалось, вдихали разом із ними. Символи, що мерехтіли слабким світлом, миготіли, ніби серце цього міста билося в уповільненому ритмі. Він помітив, як Шиз зупинилася. Її пальці легенько торкнулися каменю.

— Вони тут, — прошепотіла вона.

Хесар напружився. Він зірвав каптур, щоб краще чути. В повітрі прозвучав ледве вловимий звук — шепіт? Плач? Він не міг сказати напевне. Але коли відвернувся до стіни, на поверхні каменю проявився рух. Не просто тіні, а щось більше. Щось живе.

Його рука потягнулася до зброї, але він зупинився. Навіть у своїх найтемніших кошмарах він не бачив нічого подібного.

Фігури, що випливали зі стін, не мали чітких обрисів. Вони були чимось середнім між спогадами й сутностями, що загрузли між реальністю та забуттям. І серед них Хесар побачив знайоме обличчя.

Його власне.

Він відчув, як серце гупнуло в грудях. Його копія, бліда, розмита, дивилася на нього порожніми очима.

— Що це? — він ледве впізнав власний голос.

— Відлуння, — відповіла Шиз, її голос був тихий, але сповнений глибокого розуміння. — Місто пам’ятає всіх, хто приходив сюди. І воно говорить з нами.

Його власне обличчя в стіні скривилося у жорстокій, неприродній посмішці.

І тоді воно заговорило.