Поклик глибини

Глава 20: Поклик глибини

Шиз стояла на порозі величезної зали, де стіни були покриті символами, що тьмяно мерехтіли, відбиваючи світло її ліхтаря. Повітря тут було густим і важким, насиченим пилом та старовиною. Але найголовніше — воно було живим. Вона відчувала це кожною клітиною тіла.

"Ти нарешті тут..." — шепотів голос у її свідомості, переплітаючись із ритмічним пульсом її власного серця.

Її пальці тремтіли, коли вона торкнулася стіни. Камінь був холодним, але водночас здавався теплим, наче живий організм, що спав у вічному забутті. Від дотику символи почали спалахувати сильніше, а вдалині почулося ледь чутне гудіння, ніби саме місто зітхнуло у відповідь.

— Шиз, зупинися, — голос Хесара був напруженим, але віддаленим, ніби крізь товщу води.

Вона спробувала відсторонитися, але місто не відпускало. Її розум охопило видіння. Вона бачила Каар-Несхат у його давній величі: величезні вежі здіймалися до неба, широкі вулиці були заповнені людьми, а над усім цим панували жреці, одягнені в довгі ритуальні шати. Вона бачила, як вони шепотіли заклинання, як пробуджували силу, сховану під містом, і як ця сила починала пожирати їх самих.

Шиз здригнулася. Більше не було сумнівів — це місто її пам’ятало.

Раптом земля під ногами здригнулася. Тріщини пробігли по підлозі, а зі стін почала стікати густа, чорна рідина, що нагадувала кров. Повітря стало задушливим, сповненим металевого присмаку.

І тоді вона почула це.

Не голос, а цілий хор шепотів, що зливався в єдине слово: "Залишся...".

Вона відчула, як щось всередині неї відповідає. Її власна магія, ще не до кінця пробуджена, тремтіла у відповідь на цей заклик, на цю темряву, що намагалася її поглинути. Вона не могла втекти. Вона повинна була зрозуміти.

Але чи витримає її розум цей зв’язок?