Глава 19: Шепіт кістяних богів
Темрява рухалася за Шиз, як хижа тінь, що вичікувала моменту, щоб поглинути її. Вона бігла лабіринтом зруйнованих коридорів, а за спиною відлунювали кроки. Вона не знала, чи це Хесар, чи щось інше, щось, що пробудилося разом із її приходом.
Стіни навколо здавалися живими – вони дихали, тріщали, ніби древні кістки розколювалися від давнього тиску часу. Символи на камені спалахували слабким світлом, неначе щось пробуджувалося під містом. Вітер, якого не мало бути під землею, пронісся коридорами, несучи з собою ледве чутні голоси.
«Ти прийшла…»
Шиз зупинилася, її серце калатало, а повітря здавалося густим, наче кров. Вона відчувала, як щось спостерігає за нею з темряви – не очима, а чимось глибшим, древнім, невидимим. Голос у її голові наростав, перетворюючись у багатоголосий шепіт. Він закликав її далі, до серця міста.
Вона зробила крок уперед, і під ногами загриміли камені. Раптом земля здригнулася, з-під руїн вирвалися темні тіні, що нагадували примарні фігури. Вони не мали облич, лише спотворені контури тіл, і коли вони відкрили беззвучні роти, простір заповнився стогоном.
— Шиз! — крикнув Хесар, вириваючись із темряви. Його очі блищали від відображення блакитних спалахів, що пробігли стінами.
Вона ледь встигла відскочити, коли одна з тіней різко кинулася на неї. Її пальці були, мов вигнуті пазурі, і коли вона торкнулася плеча Шиз, та відчула, як її шкіру пронизує лід. Болісне відчуття сплелося з чимось іншим — зголоднілим бажанням, що виходило від створіння.
Шиз інстинктивно простягла руку вперед, і в мить, коли вона відчула власну силу, тінь відсахнулася. Земля під ногами затремтіла сильніше, ніби сама магія міста відгукнулася на її порив. Символи на стінах спалахнули яскравішим світлом, і простір навколо на секунду заполонила незрима енергія.
— Ти пробуджуєш їх! — гукнув Хесар, схопивши її за руку й потягнувши назад.
Але Шиз більше не могла відірватися. Щось всередині неї кликало далі, до самого центру цієї темряви, туди, де починається і завершується вся історвя Каар-Несхата.