Відгомін забутого

Шиз рухалася вперед, а темрява навколо ніби ставала густішою, важчою. Вона відчувала, як кожен крок давався їй все складніше, немовби саме місто намагалося спинити її. Повітря було наповнене запахом вологи, тліну й чогось металевого, різкого, що викликало відчуття тривоги. Вона стискала руки в кулаки, щоб не дозволити пальцям тремтіти.

Її думки плуталися. Чому вона тут? Що її привело до цих руїн, що зберігали в собі не лише історію, а й таємниці, які, можливо, краще б залишилися похованими? Її серце калатало, ніби намагаючись вирватися з грудей, а голоси, що вона чула, ставали дедалі чіткішими.

"Ти пам'ятаєш нас? Ти знаєш, хто ти насправді?"

Її коліна мало не підігнулися від цих слів. Вона хотіла заперечити, але що більше вдивлялася у вигравірувані символи на стінах, то більше розуміла: вони не були їй чужими. Вони викликали спогади, яких вона не могла пояснити. Знаки здавалися живими, вони мерехтіли у світлі її факела, утворюючи химерні тіні, що звивалися по потрісканих стінах, мов давні примари.

Поруч із нею йшов Хесар. Його постать, висока та худорлява, здавалася ще примарнішою в напівтемряві. Він не говорив, але Шиз знала — він теж це відчував. Його кроки лунали в коридорі приглушено, наче саме каміння вбирало в себе всі звуки, не бажаючи випускати їх назовні. Він був частиною цієї історії, так само, як і вона. Але яку роль він мав зіграти?

Її пальці несвідомо торкнулися амулета, що висів у неї на шиї. Він був холодним, майже крижаним, хоча її тіло горіло від напруги. Вона зробила ще один крок уперед, і під ногами хруснула кістка.

Вона здригнулася. Це були не просто руїни. Це було кладовище тих, хто колись тут жив. Чи були вони жертвами, чи зрадниками, чиї імена стерлися з пам’яті? Її дихання стало уривчастим. Вона намагалася знайти в собі сили йти далі, але щось усередині неї шепотіло: "Ти вже була тут... І ти повернулася не просто так."

Шиз відчула, як місто огортає її, мов павутина. Воно дихало, шепотіло, його стіни здавалося жили власним життям. Вона торкнулася холодного каменю, і в голові пронеслися уламки видінь — розмиті образи жреців у темних шатах, закривавлені руки, що простягалися до неба, і незрозумілі голоси, що промовляли слова древньою мовою. Її руки здригнулися, серце стислося від відчуття чогось загубленого, забутого... але важливого.

Хесар зупинився й озирнувся на неї. У його очах читалося щось більше, ніж просто втома.

— Ти відчуваєш це, чи не так? — запитав він тихо.

Шиз не могла відповісти. Вона лише кивнула, відчуваючи, як минуле й теперішнє змішуються в єдиному вихорі страху, здогадок і неуникненної правди.