Відлуння пробудженого

Шиз відчувала, як її серце вистукує тривожний ритм, коли вона і Хесар пробиралися все глибше під землю. Тут не було жодного природного світла — тільки слабке мерехтіння стародавніх рун, що час від часу оживали під їхніми кроками, відкидаючи синюваті відблиски на потріскані стіни.

Повітря було важким, густим, насиченим запахом вогкості, старого каменю та чогось іще — солодкуватого, майже металевого аромату, який змушував кров у жилах холонути. Тиша здавалася неприродною. Навіть їхні кроки звучали глухо, ніби сам простір поглинав будь-який звук.

Хесар ішов попереду, його постать скидалася на привид, що розчиняється в темряві. Він здавався настороженим, але не зупинявся, рухаючись упевнено, наче вже бував тут раніше.

— Ми наближаємося до серця міста, — прошепотів він, не обертаючись. — Чуєш це?

Шиз напружилася, дослухаючись. Спершу їй здалося, що це просто вітер, що гуляє тунелями, але ні. Це було щось інше. Тихий, ледве чутний шепіт, що просочувався крізь каміння, нашіптуючи слова, яких вона не могла зрозуміти. Вони проникали в голову, мов пісок у тріщини, і не відпускали.

— Це не вітер, — прошепотіла вона. — Це… голоси.

Хесар кивнув. Його обличчя здавалося блідішим у слабкому світлі рун.

— Місто пробуджується.

Ці слова змусили її здригнутися. Щось тут було не так. Вона відчувала, як простір довкола ніби змінювався, рухався, стискався. Здавалося, що тунель став тіснішим, що темрява згущується, наче жива.

Попереду відкрилася зала. Величезна, висока, з колонами, що розчинялися у тіні, й підлогою, встеленою уламками. На стінах вирізьблені фігури, що скидалися на жреців, які схилялися перед чимось гігантським, чого вона не могла розгледіти.

— Що це за місце? — запитала вона, вдивляючись у вирізьблені символи. Вони здавалися їй знайомими.

— Це — храм. Останній бастіон жреців, — відповів Хесар. Його голос був тихим, але в ньому чувся незрозумілий сум. — Тут почався занепад Каар-Несхата.

Шиз зробила крок уперед, і в ту ж мить під її ногами засвітилася одна з плит. Руни спалахнули червоним, і в залі розкотилося низьке гудіння. Шепіт став голоснішим, злившись у нерозбірливий хор.

Щось пробуджувалося.