Тіні,що шепочуть

Шиз бігла. Її ноги ковзали по вкритій пилом підлозі, серце калатало, мов барабан, що відбиває останній заклик перед бурею. Темрява позаду клубочилася, мов жива, витягаючи зі стін довгі тіні, що ніби тягнулися за нею, шепочучи незрозумілі слова. Хесар біг поруч, його подих був важким, але рівним — він звик до цього міста, до його пасток, до його прокляття.

— Вони не дадуть нам вийти, — пробурмотів він, оглядаючись через плече. — Але ми ще можемо знайти інший шлях.

Шиз не слухала. Вона відчувала, як щось ковзає поруч із нею — не видно, не чути, але воно було там. Місто. Воно вдихало її страх, смакувало її сумніви.

Раптово перед ними виріс вузький прохід між двома розтрісканими стінами. Хесар без роздумів схопив її за руку й потягнув у темряву. Там було холодно, сиро, повітря наповнене запахом старого каменю та чогось іще — чогось древнього.

— Зупинись, — прошепотіла Шиз, вириваючи руку. — Я відчуваю… щось.

Хесар насторожився. Тепер він теж відчував це — ніби саме повітря тут було густішим, тяжчим. Шиз простягнула руку вперед, і її пальці торкнулися чогось твердого. Від дотику поверхня ожила, під її шкірою пробіг слабкий розряд.

— Це… це кістки, — здогадався Хесар.

Шиз відступила, але було запізно. Написи, які вона раніше не помічала, спалахнули синім світлом. Страх затис її горло. Це була не просто стіна. Це був вхід. І щось по той бік уже відчуло їхню присутність.

— Ми не повинні тут залишатися, — сказав Хесар. — Ходімо. Зараз же.

Шиз ще на мить затримала погляд на написах, що мерехтіли, ніби підказуючи їй щось важливе. Але часу не було. Вона розвернулася й побігла за Хесаром, знаючи, що цей момент ще повернеться. Вона повинна була дізнатися, що приховують ці стіни, навіть якщо відповідь могла змінити все, що вона знала про себе… і про місто.