Очі порожнечі

Шиз застигла, відчуваючи, як холод пробирається під її шкіру. Постать перед нею не дихала, не рухалася, але її присутність тиснула, наче ціле місто зосередило на ній свій погляд. Очі цієї істоти були бездонними, мов розломи, що вели у небуття.

— Хто він? — прошепотіла вона, але Хесар не відповів одразу.

Тільки коли фігура зробила крок уперед, його голос пробився крізь темряву:

— Колись він був одним із нас. Жерцем. Але він забажав надто багато…

Шиз стиснула пальці. Вітер, що пройшовся коридором, приніс із собою запах гнилі й попелу. Вона не могла відвести погляду від його обличчя — шкіра натягнута, ніби висушена, а вуста скривлені у беззвучному шепоті.

— Ти прийшла… — голос прозвучав не як слова, а як думка, що виникла в її власному розумі. — Ти принесеш кінець.

Шиз зробила крок назад, але щось невидиме втримало її. Місто не відпускало.

— Це пастка, — сказав Хесар, хапаючи її за руку. — Він не має голосу, але місто говорить за нього.

Фігура знову рухнулася вперед. Темрява позаду неї почала згущуватися, скручуватися, набуваючи обриси ще чогось, що ховалося у глибині. Шиз відчула, як щось торкається її розуму, намагаючись розгорнути спогади, які їй не належали. Картини спалахнули перед очима — вежі, що руйнуються, кров на камені, руки, що тягнуться до неба, шукаючи порятунку.

— Йди, поки ще можеш! — крикнув Хесар, виштовхуючи її назад.

Шиз похитнулася, але змогла вирватися з гнітючої хватки міста. Вона знала, що це лише початок. Її чекало більше відповідей. І ще більше питань.