Шепіт забутих

Темрява густішала, стискаючись навколо Шиз, мов жива. Вона відчувала її холодними пальцями на своїй шкірі, чула тихий шепіт, що розчинявся у глибинах міста. Кожен її крок лунав у темряві надто голосно, ніби вона порушувала віковічний спокій Каар-Несхату.

— Не зупиняйся, — тихо промовив Хесар, але його голос здавався віддаленим, наче крізь товщу води.

Шиз продовжила йти, але її серце гупало у грудях, змушуючи кров стигнути. Повітря було важким, насиченим запахом вогкості, старої крові та чогось іржавого. Руїни навколо починали змінюватися, набувати інших форм — під її поглядом вони здавалося, дихали, наче місто саме коригувало власні контури.

На стінах миготіли тіні. Вони не належали їй чи Хесару. Вони ковзали по каменю, витягувалися у неприродних позах, ніби намагалися вирватися зі своєї пастки.

— Вони стежать за нами, — прошепотіла вона.

— Вони завжди стежать, — відповів Хесар. — Але вони не наважуються торкнутися тебе. Поки що.

Її пальці стиснулися в кулаки. Пульсація, яку вона відчувала раніше, тепер віддавалася болем у скронях. Місто не просто говорило до неї — воно намагалося щось показати, втиснути у її свідомість картини, які не належали її пам’яті.

Вона раптом зупинилася. Попереду темрява згустилася, розверзлася, і з неї виринула постать. Висока, з порваними залишками мантії, що спадала з її плечей, з худими пальцями, що вигиналися, ніби пазурі. Очі її палали блідим вогнем, але не світлом — у них вирувала порожнеча, що засмоктувала у себе весь навколишній простір.

— Це він, — тихо сказав Хесар. — Той, хто не зміг піти.

Шиз зробила глибокий вдих. Фігура дивилася прямо на неї, і в її погляді не було ні життя, ні смерті. Тільки нескінченне очікування.