Тіні спогадів

Повітря стало густішим, майже відчутним на дотик. Кожен подих Шиз здавався важким, ніби її груди стискала невидима сила. Запах старої пилюки та вологи змішувався з ледь вловимими нотами горілого ладану. Хесар ішов попереду, його постать майже зливалася з темрявою, але вона все одно відчувала його присутність — твердий, мовчазний провідник крізь морок забутої історії.

Їхній шлях вивів їх у залу, настільки величну, що навіть пітьма не могла приховати її грандіозності. Колони здіймалися вгору, гублячись у тіні, а підлога була вкрита незрозумілими написами, що тьмяно світилися блідо-синім світлом. Камінь стін був зношеним, з глибокими подряпинами та вицвілими зображеннями, на яких важко було розгледіти деталі. Це місце дихало магією, старішою за саме місто, і, здавалося, воно спостерігало за кожним їхнім кроком.

Шиз зупинилася, торкнувшись кінчиками пальців одного з написів. Камінь під її долонею був холодним, майже живим. У ту ж мить її розум накрила хвиля видінь.

Вона бачила, як ця зала колись була заповнена людьми в ритуальних шатах. Вони стояли у колі, їхні постаті мерехтіли в нестабільному світлі сотень свічок. Вони промовляли щось стародавнє, і їхні голоси зливалися з шепотом міста, який тепер лунав прямо в її вухах. Посередині стояв високий жрець, його руки здіймалися до неба, а очі світилися таким же блідо-синім вогнем, як і написи.

Раптово видіння змінилося. Вогонь, що заповнював очі жерця, спалахнув яскравіше, і стіни затремтіли, немов живі. Люди в колі кинулися назад, але було пізно. Щось вирвалося крізь тканину реальності — темна, спотворена присутність, що не мала форми, але мала волю. Вона розчинилася в повітрі, змішавшись із самим містом.

— Це місце… — прошепотіла вона, відводячи руку, серце шалено гупало в грудях. — Тут творилися речі, які ніколи не мали статися.

Хесар мовчки кивнув, його очі стали ще більш зосередженими.

— Це місце пам’ятає. І воно хоче, щоб ти згадала теж.

З-під землі почувся тихий, ритмічний стукіт. Наче серце самого Каар-Несхату почало пробуджуватися. Його відголос розходився по стінах, проникаючи у кожну щілину, і здавалося, що самі камені відповідають йому приглушеним відлунням.