Крок у темряву

Хесар не відповів одразу. Його погляд, здавалося, пробивався крізь товщу віків, ніби він намагався розгледіти щось у давно забутому минулому. Його губи ледь помітно ворушилися, ніби він повторював слова, які боявся вимовити вголос.

Він був високим, проте згорбленим, ніби вага років тиснула на його плечі. Його обличчя було витягнутим, гострі риси здавалося вирізьблені самим вітром і часом. Шкіра, хоч і темна, мала блідуватий, майже попелястий відтінок, а під очима залягли тіні, мов він давно не знав спокійного сну. Його волосся, колись, мабуть, чорне, зараз було прорізане сріблястими пасмами, що спадали на плечі, а довгий плащ, зітканий з важкої тканини, струменів за ним, неначе він сам був тінню цього міста.

Але найбільше увагу привертали його очі — тьмяні, мов згаслі жарини, в яких жевріла рештка якогось внутрішнього вогню. Вони видавали в ньому не лише вченого або жерця, але й людину, яка бачила забагато. Його рухи були плавними, впевненими, хоч у них читалася стримана обережність.

— Якщо ти готова, — нарешті мовив він, — тоді ми спустимося.

Перед ними зяяла темна брама, що вела глибше під місто. Камінь навколо неї був потрісканий, а повітря наповнював застарілий запах сирості, прілого каменю і давньої магії, що вже давно стала частиною самих стін. Тонкі нитки чорного моху в’їлися в розломи, мов сліди чогось живого, що намагалося прорости в цій мертвій темряві.

Шиз торкнулася холодного каменю, і відчула, як щось відгукнулося на її дотик. Легке тремтіння пробігло містом, ніби воно впізнало її, визнало свою. Відлуння далекого гуркоту розійшлося по камінню під її ногами, а на стінах з’явилися примарні тіні, що змінювали форму, витанцьовуючи у напівтемряві. На мить перед очима майнуло видіння: храм, сповнений світла, голоси, що шепотіли молитви, запах палених трав, і постать у чорному, яка стояла на сходах, спостерігаючи за нею. Її серце закалатало. Вона відчувала, що це не просто марення.

— Ти бачила щось? — тихо спитав Хесар, нахиляючись до неї.

— Так… Я була тут. Але не розумію як… — її голос зірвався на шепіт. Долоні холодні, немов вона занурила їх у крижану воду.

Вона не могла дозволити собі слабкість. Їй потрібно було розгадати цю загадку. Проте страх холодною змією заповзав у її серце. Що вона знайде внизу? Ким вона була раніше? І чи готова вона це прийняти?

Глибокий вдих наповнив її легені вогкістю підземелля. Вона відчула, як місто ніби чекало її наступного кроку. Пройшовши повз браму, Шиз ступила вперед. Темрява охопила її, поглинаючи в безмовність підземелля, і в цю мить їй здалося, що вона чує шепіт – чиєсь далеке, ледь вловиме "повернулася…"