Очі безодні

Шиз завмерла, коли тіні почали змінюватися, і примарні постаті зупинили свої рухи. Вони тепер дивилися прямо на неї. У їхніх бездонних очах не було нічого — ні життя, ні смерті, лише порожнеча, що поглинала світло.

Повітря стало холодним, ніби саме місто відбирало тепло з її тіла. Хесар стояв поруч, його пальці нервово стискали край ритуального плаща, а погляд бігав від однієї постаті до іншої.

— Вони відчули тебе, — прошепотів він. — Це не добре.

Шиз зробила крок назад, але її ноги зачепили край вицвілої мозаїки на підлозі, і від цього зіткнення щось змінилося. Фантоми раптом почали рухатися швидше, їхні губи відкривалися у мовчазному крику. Але потім… один із них виступив уперед.

Він був вищим за інших, його обриси здавалися чіткішими, а в очах мерехтіло щось схоже на впізнавання.

«Ти… остання», — голос лунав у її голові, і від нього всередині все переверталося. Це був не один голос, а тисячі, нашаровані один на одного, як відлуння міста, що говорило крізь віки.

— Хто ти? — запитала вона, змушуючи себе говорити вголос.

Постать зробила ще крок, і холод став майже нестерпним.

«Ми — ті, хто пам’ятає. Ми були тут до жреців, до того, як вони спотворили магію міста. І ти… ти не маєш права бути тут».

Шиз відчула, як щось обплутує її руки, ніби невидимі кайдани. Місто знову випробовувало її. Вона розуміла, що цей вибір — ключовий. Вона може залишитися і прийняти те, що відбувається, або спробувати вирватися. Але чи дозволить місто їй піти?

Хесар вдихнув різко, ніби відчув, що зараз щось станеться. Його голос тремтів:

— Не розмовляй із ними. Вони… вони не живі, але й не мертві. Вони хочуть залишити тебе тут. Вічно.

Шиз подивилася в очі привиду. Відповідь приходила сама собою, як спогад, що сплив у найглибшій частині її свідомості.

— Але я вже була тут. І я повернулася не просто так.