Танець тіней

Повітря стало густим, майже відчутним, ніби саме місто сплітало навколо них невидиму павутину. Шиз відчувала, як простір змінюється з кожним кроком, як стіни коригують свій нахил, змушуючи її відчувати себе наче в живому лабіринті. Кам'яні плити під ногами були гладкими, але здавалося, що вони вібрують, реагуючи на її присутність.

Попереду в напівтемряві мерехтіло щось бліде. Шиз напружилася, а її рука мимоволі стиснула руків'я кинджала. Але це не був ворог. Це були напівпрозорі постаті, що виходили з глибини коридору. Їхні контури тремтіли, здавалося, що вони існували на межі реальності, позбавлені тілесності, але сповнені присутності.

Хесар зупинився, його обличчя затверділо, а очі стали настороженими.

— Це спогади, — прошепотів він. — Ті, хто були тут до нас. Вони не бачать нас… поки що.

Шиз ледь дихала, дивлячись, як постаті рухаються по залі, ніби повторюючи давно забуті ритуали. Вона помітила серед них жреців у довгих шатах, що схиляли голови перед чимось невидимим, і воїнів, що стояли на колінах, вражені чи то страхом, чи благоговінням.

— Що вони роблять? — запитала вона пошепки.

— Моляться, — відповів Хесар. — Але не тим богам, що ми знаємо. Це ті, хто був тут до нас, ті, кого навіть демони боялися пробудити.

Шиз здригнулася, коли один із фантомів повернув голову в її бік. Його обличчя було спотворене жахом, а очі — порожніми безоднями. І тоді вона почула це — голос, що лунав не зовні, а десь всередині неї.

«Ти повернулася».

Вона зупинилася, серце забилося швидше. Голос був давній, сповнений сили й очікування. Він не питав, не сумнівався — він стверджував.

— Хесаре… вони… — але не встигла вона договорити, як простір навколо завирував.

Тіні почали змінюватися, ритуал припинявся, і постаті почали розвертатися до неї. Тепер вони бачили її.