Відгомін Древніх

Шиз зробила крок назад, її серце билося у грудях, наче намагалося вирватися назовні. Голоси у її голові не замовкали, вони вирували, перепліталися, стискали свідомість залізним обручем. Вони впізнавали її. Чекали на неї. Але чому?

Хесар стояв нерухомо, спостерігаючи за нею з тією ж спокійною відстороненістю, яку вона вже встигла помітити. Він знав, що відбувається.

— Що це означає? — її голос тремтів, але вона змусила себе вимовити ці слова.

— Ти повернулася туди, де колись почалася твоя історія, — його відповідь була простою, але важкою, ніби камінь, що обвалюється у прірву.

Шиз намагалася заперечити. Вона ніколи тут не була. Вона археолог, шукачка загублених артефактів, а не якась давня жриця чи нащадок проклятих родів. Але в глибині душі вона вже знала правду.

— Цей вівтар... — вона обережно наблизилася, обмацуючи його холодну поверхню. Символи, вирізані в камені, здавалися знайомими, хоча вона не могла згадати, де бачила їх раніше.

— Це ключ. — Хесар підійшов ближче, його голос був майже шепотом. — До істинної природи Каар-Несхата. І до твоєї власної.

Шиз зітхнула, вдивляючись у написи. І раптом, ніби магія міста відчула її присутність, символи почали світитися блідим вогнем. Вона не знала, що змусило її це зробити, але її пальці самі знайшли один із вирізів і торкнулися його.

Світло спалахнуло навколо, і стіни зали затремтіли. Тепер голоси не просто звучали у її голові — вони наповнили весь простір навколо. Вона відчула, як місто розкривається перед нею, наче розгорнута книга. Бачила тіні минулого, обличчя жреців, що проклинали її ім’я, бачили її як загрозу. Вона бачила себе у їхніх очах.

Вона тут уже була. Вона була частиною цього місця. І Каар-Несхат пам’ятав її.