У смертельних глибинах

Шиз зробила крок уперед, і темрява, що виходила з арки, поглинула її. Повітря стало густим і холодним, наче вона занурювалася під воду. Лише відлуння її власних кроків супроводжувало її у цьому забутому просторі.

Хесар ішов попереду, його постать ледь виднілася у сутінках підземелля. Кам'яні стіни звужувалися, а під ногами тріщали уламки кісток та черепків. Світло, що ледь проникало сюди з поверхні, змінилося – воно тьмяно мерехтіло, кидаючи викривлені тіні на стіни.

— Що це за місце? — прошепотіла Шиз, але її голос здавався чужим у цій порожнечі.

— Це серце Каар-Несхата, — відповів Хесар, не сповільнюючи ходу. — Тут народжується і вмирає магія міста.

Чим глибше вони спускалися, тим сильніше Шиз відчувала, як щось древнє і потужне пробуджується довкола. Вона торкнулася однієї зі стін, і її долоню охопило тепло, яке поступово переросло у гарячковий жар. Вона різко відсмикнула руку.

— Це живе...

Хесар зупинився і повільно повернувся до неї.

— Місто пам’ятає. І воно говорить з тобою.

Шиз важко вдихнула. В її голові почали звучати голоси – далекі, напівзабуті слова, виголошені на мові, яку вона не знала, але розуміла. Голоси перепліталися, кричали, шепотіли, закликали. Вона здригнулася від цього потоку інформації, відчувши, як у її грудях щось прокидається.

Раптом тунель розширився, і перед ними відкрилася величезна зала. Колони здіймалися вгору, тягнучись до стелі, яку поглинула темрява. Посеред зали височів вівтар, викарбуваний з чорного каменю, вкритий глибокими вирізами у формі символів.

Шиз наблизилася, відчуваючи, як її серце шалено калатає. Вівтар здався їй знайомим, але звідки? Вона простягнула руку, і раптом голоси в її голові злилися в один гучний шепіт:

— Ти повернулася.

Шиз відсахнулася, але вже було пізно. Магія, що жила у цьому місці, вже її помітила.