Глибини забутих шляхів

Шиз ступала за незнайомцем, вдивляючись у його виснажене обличчя. Під шкірою тремтіли сухожилля, ніби вона була натягнута на кістки, а очі світилися тьмяним відблиском, мов згасаючі вуглинки. Він був не просто людиною – він був частиною цього міста, його в’язнем або ж його хранителем.

Вони занурювались глибше у місто. Вулиці звужувалися, будівлі, що ще недавно здавалися зруйнованими, тепер стояли майже цілими, проте дивно спотвореними: двері зміщені вбік, вікна, що відбивали пустоту, і стіни, вкриті старими написами, які змінювались, ледь не ковзаючи під поглядом.

— Як тебе звати? — нарешті наважилася спитати Шиз.

Чоловік на мить зупинився, але не озирнувся.

— Я був жрецем, колись. Називай мене Хесар.

Вона відчула, як її серце стиснулося. Жрець. Ті, хто занапастили це місто, хто викликали на нього прокляття. І все ж, він не виглядав загрозливим. Лише виснаженим.

— Ти сказав, що я забула щось. Що саме?

— Ти колись тут була. І не лише ти. — Його голос лунав хрипко, сповнений таємниці. — Це місто було створене для таких, як ти.

Шиз напружилася. Це було неможливо. Вона вперше ступила на ці землі, не знала цього місця, і все ж...щось відгукнулося всередині неї. Відчуття, що вона йде стежкою, яку вже колись долала.

Її зупинило щось попереду. Велика арка, що вела вниз, під місто. Камінь навколо неї був покритий глибокими подряпинами, ніби щось намагалося вирватися назовні. В повітрі завис важкий запах каменю, змішаний із гнилизною. З арки повільно виповзав густий туман, мов дихання стародавнього звіра.

— Тобі потрібно побачити це, — сказав Хесар, простягаючи руку до входу.

Шиз ковтнула. Від цієї темряви війнуло холодом, але вона вже зробила вибір. Її покликав Каар-Несхат, і вона мусила дізнатися, чому.