Тіні серед руїн

Шиз відчувала, як тиша міста стає майже відчутною, огортаючи її, мов важка ковдра. Свіжі сліди у пилюці вказували, що вона тут не одна. Її пальці інстинктивно стиснули руків’я кинджала на поясі.

Вона рухалася вперед повільно, пильно оглядаючи кожен куточок руїн. Сонце вже опускалося за обрій, забарвлюючи небо у криваві відтінки. У сутінках кам’яні арки та зруйновані колони здавалися хребтами велетнів, похованих у забутті.

Раптовий звук змусив її завмерти. Десь попереду, у темних провулках між старими будівлями, пролунало ледь чутне шарудіння. Серце застукало швидше. Вона спробувала розгледіти, хто або що причаїлося у темряві, але густі тіні приховували все.

— Хто тут? — голос Шиз пролунав гучніше, ніж вона очікувала.

У відповідь — мовчання. Але відчуття чужої присутності не зникло. Навпаки, воно стало ще сильнішим. Вона зробила ще один крок вперед і відчула, як холод пробіг по спині.

Вітер пронісся площею, і разом із ним прийшов голос — невиразний шепіт, що відбивався від стін, змішуючись із відлунням минулого. Шиз напружилася. Це було не просто вітер. Місто говорило до неї.

Спочатку це були окремі слова, безладні звуки, що ніби виникали з каміння. Але поступово вона почала розрізняти сенс.

— Знову... прийшла...

Шиз стиснула пальці. Голос був старий, сухий, немов потріскана земля.

— Нас забули... нас зрадили... ти — остання...

Серце затріпотіло в грудях. Остання? Кого мав на увазі цей голос? Вона вдивлялася в морок, та нікого не бачила.

— Хто ти? — запитала вона, силкуючись говорити спокійно.

Камені заскрипіли, ніби сама площа здригнулася під її словами. Відповідь прийшла не відразу.

— Кров жреців... ти повернулася...

Холод пробіг по її жилах. Вона не знала, чи була це пастка, чи справжній голос міста. Але одне було ясно: Каар-Несхат впізнав її. І він чекав на неї.