Подорож до Каар-Несхата

Шиз Асшен вирушила у дорогу на світанку. Повітря було пронизане вологою, а густий туман стелився низинами, немов приховуючи від сторонніх очей шлях, яким вона йшла. Попереду розкинулися безкраї рівнини, зарослі жовтавими травами, що шелестіли від найменшого подиху вітру.

Вона тримала в руках карту — єдину підказку, як дістатися Каар-Несхата. Лінії на пергаменті здавалися хаотичними, мовби місто постійно змінювало своє розташування. Проте чим ближче вона підходила до передбачуваного місця, тим сильніше відчувала холод у грудях. Це було не просто занепокоєння — щось невидиме відчувало її присутність.

Шлях пролягав крізь старий ліс. Дерева тут були високими, покрученими, їхні стовбури вкривала товста кора, схожа на застиглу чорну смолу. Вітер приносив шепіт, який міг бути лише грою уяви... або відлунням голосів, що жили між цими деревами.

Коли сонце почало хилитися до заходу, Шиз Асшен натрапила на руїни — рештки кам’яної брами, врослі у землю, немов місто саме відкидало свій зв’язок із зовнішнім світом. Вона доторкнулася до потрісканого каменю й відчула, як шкіру пронизав знайомий холод. В її думках знову пролунав шепіт:

«Ти вже близько...»

Шиз відсмикнула руку. Вона глибоко вдихнула й зробила крок уперед. Каар-Несхат чекав на неї.

Попереду лежали руїни, розкидані серед заростей диких ліан і бур’янів, що пробивалися крізь потріскані плити стародавніх вулиць. Колись це були величні споруди, але тепер вони нагадували лише тіні минулого, кам’яні скелети, що виступали з-під землі.

Шиз повільно рухалася вперед, оминаючи уламки, що колись, можливо, були арками або храмовими воротами. Вона вдивлялася в напівстерті символи на стінах, намагаючись упізнати знайомі знаки, проте більшість написів були зруйновані часом. Повітря тут було густішим, насиченим пилом і слабким металевим присмаком, що залишався на язиці після кожного вдиху.

Кожен її крок лунав глухо, ніби самі камені відгукувалися на її присутність. Тиша була майже відчутною, порушувана лише рипінням старого каміння під ногами та далеким, ледве чутним шурхотом — немов щось або хтось пересувався серед руїн.

Вона спинилася, дослухаючись. Нічого. Лише вітер, що гуляв між стінами, несучи із собою шелест сухого листя. Проте відчуття, що за нею спостерігають, не полишало її. Шиз торкнулася медальйона, що висів на її шиї, і зробила ще один крок уперед.

Попереду відкривалася широка площа, колись, можливо, центр міста. Тут усе виглядало ще більш занедбаним: розкидані уламки колон, напівзруйновані сходи, що вели в нікуди, і фонтан, що давно висох, залишивши по собі лише потріскану чашу. У світлі тьмяного сонця вона помітила щось незвичне — сліди, свіжі відбитки ніг у пилюці. Вона була тут не одна.

Шиз різко озирнулася, прислухаючись до шепоту вітру. Її серце калатало. Вона вже була надто далеко, щоб повернути назад. Каар-Несхат відкривав їй свої таємниці, і тепер вона мала дізнатися, хто або що чекало на неї серед цих руїн.