Голоси Каар-Несхата

Темрява розтікалася за вікнами маленької кімнати, де на підлозі лежали стародавні сувої, книги з потертою палітуркою та уламки кераміки. Лампа кидала м’яке світло на робочий стіл, за яким сиділа Шиз Асшен, ковзаючи пальцями по пожовклому пергаменту.

Її завжди вабила давнина. Артефакти, легенди, забуті міста. Це не була просто робота — це було покликання. Вона пам’ятала, як ще дитиною годинами сиділа в бібліотеці свого діда, слухаючи розповіді про цивілізації, які зникли в пісках часу.

Але тепер усе було інакше. Перед нею лежав документ, що не мав би існувати. Записи, знайдені серед руїн старого храму, натякали на місто, про яке не згадували жодні історичні тексти. Каар-Несхат. Його не було на жодній карті, не було у жодному літописі. Лише уривки з попередніх століть, що говорили про нього як про прокляте місце, забуте навіть богами.

Шиз Асшен торкнулася шкіряної палітурки старої книги, яку привезла з останньої експедиції. Її сторінки зберігали не тільки історію, але й щось інше. Невловиме, майже відчутне під пальцями тепло. Чи, можливо, це була лише втома?

Останні ночі були неспокійні. Вона часто прокидалася, відчуваючи, що за нею хтось стежить. Іноді їй снилися руїни, чорні вежі, які здіймалися в небо, і голоси — шепіт, що лунав прямо в її думках.

«Ти маєш прийти».

Вона відсахнулася від книги, відчувши, як її долоню пронизав різкий холод. В голові ще лунав той самий голос. Він кликав її, і найстрашніше було те, що вона вже вирішила. Вирушити туди.

У Каар-Несхат.