11. Я тебе розумію, Лера

Рано-вранці в п'ятницю ми з Олександровичем поїхали додому. Йому треба було привезти із дому різних харчів, домашнього вина. А ще може бути у нього вдома, як він казав, ще є пляшки домашнього коньяку. Загалом наш водій був людиною запасливою. І, звичайно, свої треба було йому перевезти свої речі. І обов'язково святковий костюм.

- Ви тільки в п'ятницю в вечері, на ніч не їдьте. Виїдьте завтра з ранку. Встигнете доїхати якраз до десяти. Пам'ятайте, що о десятій розпис, — попередила нас Світлана Андріївна.
А Валерія перед від'їздом відкликала мене вбік і сказала.

- Ти не забув, що я теж на тебе в суботу чекатиму. У нас із тобою теж розпис. І дивися нічого нікому не кажи. І здумай тільки не приїхати. – Попередила мене Лера. - Я тебе де хочеш знайду. Ось у мене є папірець. - І вона знову вийняла з ліфчика ту саму розписку.
Цікаво, вона весь час зберігала її на грудях чи що?

Може, боялася, щоб я її не стягнув і не знищив? Але мені це не треба було. Я не збирався ритися на її речі. Це її особиста справа.
А як я пообіцяв. Раз ми вже з нею домовилися про все. То хай так і буде. Мені, що з того. Розпишемося і розпишемося. Що потім розлучитися важко? Якщо треба буде. Тим більше я зараз людина вільна. Одружуватися я поки що не збирався. І ні в кого не був закоханий. Хочеться дівчинки, хай не переживає. Розпишемося, якщо їй так це дуже потрібно.

Ми швидко доїхали до свого міста. Олександрович мене відвіз додому, а сам поїхав до себе готуватися та збиратися. Ми домовилися, що завтра рано-вранці він до мене заїде. Щоб я вже був готовий та був при параді.

А що, мені готуватись? Я нічого такого не збирався там робити? Жодних урочистостей. Ну, розпишемося з Лерою і все. Що ж тут такого?

Я поспілкувався із друзями. Погуляв з ними аж до пізнього вечора. Але нічого такого про Леру їм не розповідав. Пояснив ситуацію, що були у відрядженні. Там поламатися. Довелося затриматись. І ось знову різні справи, турботи, робота. Що скажеш? Будь-яке у житті буває.

Сказав, що ще треба їхати у справах у вихідні, а вже з понеділка. Як все вирішу, то знову разом їздитимемо, гулятимо, кататимось.

Коли вранці до мене заїхав Олександрович, то я навіть не став парадно одягатися. Мені Лера сказала, що ми просто розпишемося і все. Тим більше Світлана Андріївна теж говорила, що в РАГСі нікого не буде. Тільки ми вчотирьох і все.

Так що я був у кросівках, у джинсах та футболці.

Ми мчали, летіли, поспішали з усіх ніг, щоб встигнути на десять приїхати до РАГСу, де нас мали чекати Лера та її мама.

Михайло Олександрович був задоволений та щасливий. Всю дорогу розповідав мені про те, наскільки він радий, що зустрів таку прекрасну жінку, як Світлана Андріївна і що вже вирішив, що обов'язково переїде до неї.

- Я все життя мріяв про свій будинок. І ось буде дільниця. І буду на пенсі дерева та квіти розводити. Що може бути кращим? – ділився він зі мною своїми планами на життя. - А там різної роботи багато в будинку. І потрібна чоловіча рука. І ми можна сказати, що вони знайшли один одного зі Светочкою. Ми з нею, знаєш, розумієш, як одне ціле. Душа у душу. І на старості років буде нам із нею щастя. І будемо дбати один про одного.

І тут я потихеньку почав розуміти дещо. Адже Лера була щаслива разом зі своєю мамою. Мама про неї дбала, коли вони жили вдвох. А тут раптом з'являється якась людина збоку і тепер Лері здається, що її вже не любитимуть. І вона не буде вже в цьому будинку така ж щаслива, як і раніше.

Валерія хотіла щастя своєї мами. У неї все вийшло так, як вона хотіла. А потім вона раптом зрозуміла, що залишиться сама і що їй немає місця в цьому будинку. Люди будуть зайняті собою. Ні, її звичайно теж любитимуть, як раніше і пестили. Але тепер їй доведеться ділити це материнське кохання з кимось іншим. А їй все це дуже не до серця, не до душі.

А так вона розпишеться. Начебто, як заміж вийшла. Дівчина самостійна. І може сама потім переїхати кудись жити. До гуртожитку чи ще кудись. Світлана Андріївна та Олександрович удвох будуть щасливими. Я щиро кажучи у цьому плані звичайно Леру зрозумів.

І мені від цього розуміння стало трохи легше. А то все-таки це було схоже на якусь авантюру. Допоможу дівчині, що тут такого. Від мене ж не втомиться, вирішив я. І вже спокійно почав дивитись на всю цю ситуацію. Тому що раніше слова "розпис" та "весілля" дуже мене відлякували. Зробити добру справу завжди приємно для іншої людини. Тим більше, якщо це тобі практично нічого не варте.