10. Так треба

Наступного ранку Олександрович та Світлана Андріївна поїхали десь на машині у своїх справах.

Я думав Лера про все забула. Підвівся собі, як ні в чому не бувало. Неспішно поснідав. А вона все ще спала.

А потім раптом різко підірвалась і почала швидко збиратися.

- Ти ще не готовий? Давай, погнали до РАГСу.

- У який РАЦС, Леро? Ти взагалі на приколах. Я думав, ти вчора жартуєш. Ти ж п'яна була. 
То були просто п'яні розмови.

- Які там п'яні розмови, — причепилася до мене Валерія. – Давай. Пішли. Ось бачиш у мене розписка, — дістала вона з ліфчика цей папірець і покрутила у мене перед носом і потім засунула її туди собі назад.
- 
- Якась маячня. – Я все ще не вірив, що вона це зробить. - Ти взагалі серйозно, Лера?
- 
- Ти хочеш, щоб я цей папірець показала своїй мамі? Я скажу, що ти зі мною переспав і обіцяв на мені одружитися і написав ось цю розписку. І що я вагітна від тебе.

- Ти ж так не вдієш?

– Зроблю, зроблю. - Пригрозила мені Валерія. – Я така. Тож давай швидше, енергійніше. Пішли. Бо в нас мало часу.

Робити не було чого. Я не хотів жодного скандалу. Але коли вона так наполягає. Я не знав, навіщо взагалі їй це потрібно. якась маячня. Або що ще там відвідало її вчора ввечері

Я зібрався миттєво. Лєра теж була готова. Ми взяли паспорти та поїхали автобусом до РАГСу.

З Лерою там усі віталися. Усі її впізнавали. Запитували, як там мама. Але вона одразу пішла до кабінету завідувачки.

Пів години там просиділа, а потім вийшла радісна та задоволена. І сказала, що про все домовилося, і в суботу у нас весілля. Точніше розпис.

Це була схожа на якийсь сон. Ця дівчинка просто зводила мене з розуму.

- Навіщо тобі це потрібно? Я таки не зрозумів, чи це прикол якийсь? - Поцікавився я у Валерії, коли ми вийшли із приміщення РАГСу.
- То ти сама хотіла, щоб твоя мама розписалася й у неї все було нормально, добре та чудово. А тепер починаєш щось каламутити по-своєму. Я так розумію, тепер ця ідея з розписом і весіллям, щоб одружити твою маму, тобі вже не подобається.
-
Лера, щось там пробурчала у відповідь і нічого мені суттєвого не сказала.

Лише попередила, щоб я нікому нічого не розповідав до суботи.

- Нехай це буде сюрпризом, — ще раз нагадала вона, продемонструвавши папірець, який вона зберігала у себе на грудях і сказала, що я в неї на гачку і вже викрутиться мені не вдасться.
- Не бійся, любий, — на мою підколола вона мене, — ми просто розпишемося і все. І потім ти можеш бути вільний, любий. І роби, що хочеш, мій коханий. Я тебе відпускаю, моя радість. Просто нехай це буде, коханий. – казала вона мені всі ці слова. Але я розумів, що це вона так спеціально робить.

- Мені це дуже потрібно, — раптом змінила Лера голос і тон. - Заради мене. - Попросила вона мене мало не плачучи.

- Ну добре. - Відразу погодився я. Я ненавиджу жіночих сліз. У таких випадках з мене можна мотузки вити. - Гаразд. Якщо тобі так хочеться, то хай так і буде, Лера.

- Знаєш, як мені вчора стало сумно та прикро. - Раптом розплакалася Лера. - Усі подруги практично одружені. Одна я неприкаяна. Наче я найгірша і мене ніхто заміж не бере. А я, начебто, нормальна дівчинка, симпатична і не сама потвора.

- Ну, скажи я не потвора? – пристала вона до мене.

– Ну. Ні, звичайно. Ти симпатична дівчинка. Я думаю, ти ще сто разів вийдеш заміж. Я тільки не розумію навіщо так поспішати?

- Так треба, - без пояснення відповіла Лера. - Давай більше не повертатись до цього питання. Вона швидко витерла сльози і пішла собі далі.