8. Заручини

Суботу та неділю ми усі разом гуляли містом. Мені все тут дуже сподобалося. Гарне та затишне місто. Тихо. Так тут добре. Такі позитивні емоції в мене після цього. Лера та я трималися разом. А її мама та Олександрович наче, як діти були. Наш шофер навіть до автівки не підходив. Лише тільки в понеділок він почав ремонт. Увесь день щось там робив, робив ти нарешті все полагодив. Можно були вже і їхати до дому. Та я нічого йому про це казав. Бо Лера мені заборонили взагалі щось там казати про повернення до дому. Ій було ціково, як там все у них буде з її мамою.

Увечері, коли ми всі разом вечеряли у вітальні, Олександрович раптом несподівано для мене і для Валерії, встав і тримаючи в руках келих з вином, сказав.

– Ми. Ось тут вирішили. - І замовк.

Спочатку він якось дивився на Світлану Андріївну. Соромився. А потім вона взяла його за руку і посміхаючись, доповнила його промову.

- Ми з Михайлом Олександровичем вирішили розписатися. Завтра підемо до РАГСу, подамо заяви. Хочу, щоб вже в суботу в цю нас і розписали. Чого тягти. Ми люди дорослі. Нам усі ці весілля та гулянки ні до чого. Розпишемося в сімейному колі та задоволена з нас.

- Ух, ти! Мамо, мамо, вітаю! - Підскочила Лера і почала обіймати Світлану Андріївну.

Звичайно, я тут теж кинувся їх обох вітати. Щиро кажучи, для мене, як і для Лери, це була цілковита несподіванка. Запитання тільки, коли вони тільки встигли? Так швидко сталося. Хоча, звичайно, Лера будувала плани, але ми не думали, що все так вийде екстрено.

Було вирішено, що у вівторок подаватимуть заяву в РАЦС. І, що Світлана Андріївна спробує домовитися про те, щоб вже у суботу обов'язково був розпис. Адже нам треба було їхати на вихідні. Відпустка тільки до понеділка в нас була.

Так ми й вирішили, що у вівторок – заява. І якщо все буде нормально, тоді в суботу вже весілля.

- Весілля, весілля! - Лера така щаслива бігала по дому і тільки це слово і вимовляла.

- Ой, я така за тебе щаслива, матусю! Треба все продумати, — метушилися Лера. - Кого запрошуватимемо. Скільки гостей. Де відзначатимемо: кафе чи ресторан. А яка сукня в тебе буде, мамо? Мені теж треба щось пошити. Я ж не можу піти у джинсах на весілля до власної мами. Потрібно щось терміново думати.

– Так. Нічого такого не потрібне. - Сказала серйозно і суворо Світлана Андріївна. – Це буде просто розпис. Усі свої тільки. Ось ми вчотирьох поїдемо і все. Ось ти будеш із боку нареченої, а Андрій із боку нареченого.

- Оксана зараз у відпустці. На морі із дітьми. Не будемо ми її спеціально викликати. Нам не по вісімнадцять років, щоб влаштовувати пишні урочистості. – Вирішила Світлана Андріївна.

Михайло Олександрович, наш водій, лише сиділа і зовсім погоджувався. Він увесь час хитав головою. Щоб не сказала Світлана Андріївна.

Так. Весела, якась у них така парочка. Але головне, щоб люди були щасливими, я так вважаю. По суті, це їхня особиста справа.

- Особисто я б так з бухти-барахти, не знаю людину, ніколи б у житті не одружився, — чесно заявив я Лері відразу у той самий вечір.

Вона тільки носом покрутила і з мене посміялася.

Я образився.

- Нічого смішного у цьому не бачу. Як можна отак за два дні вирішити свою долю на все життя. Це ж не в бурульці грати. Ось це все ні іграшки й не в дитячому садку. Щоб сьогодні на одній, а завтра на третій.

- Людину треба добре знати. Зустрітися з ним якийсь час. І може навіть прожити разом. А от ні, — пояснив я свою позицію. - Звичайно, я дуже радий за твою маму, Леро. І за нашого Олександровича теж радий. Загалом, нехай живуть. Порада та любов. Але все одно. Трах, бабах, пішли, розписалися, а весілля, а веселощі? А всі ці танці? Я не знаю. Мені дуже подобається, коли веселе весілля.

- Подивимося, сказала мені Лера.

А я так і не зрозумів, що вона хотіла подивитись.
З цієї дівчинкою ніколи не зрозумієш, що у неї там у голові коїться.