7. Місто

Наступного дня Олександрович та наша господиня разом пішли десь у справах. Спочатку він допоміг пані скупитися, а потім вона його повела показувати, які у них є тут магазини автозапчастин.

А ми з Лєрою залишилися вдома. Я взяв поки що в неї почитати книжок. Але почитати мені не вдалося, бо Валерія поїла, помилася, поробила щось там по господарству, а потім причепилася до мене

- А може вигадаєму якусь розважальну програму? - З'явилася вона до мене в кімнату, вся така ділова, руки в боки.
Я саме на дивані з книжкою лежав.
А тут Лера. Прийшла. Сіла поряд. Усміхається. Мабуть, щось уже задумала.

- А що ти пропонуєш? - Запитав я її.

- Наприклад, можна було сьогодні поїхати в місто. Сходити десь погуляти до парку. У пристойному кафе разом по сідити. Чого вдома лежати? Літо на подвір'ї. Ось прийдуть мама з дядьком Мишком з магазину та одразу ж машину робити? Субота, неділя, до чого це все? Все встигнете. - Продовжувала переконувати мене Лера.

- Ти поговори з дядьком Мишком, я хочу, щоб вони з мамою, якнайбільше часу проводили вдвох. Десь учотирьох по гуляємо. Ми вам покажемо місто. Добре ж.

- Добре, — не роздумуючи погодився я. - 
- Ти, як завжди маєш рацію, Валерія!

Коли прийшли дорослі, то звичайно ж нам з Лєрою нічого не варто було умовити їх відкласти справи на потім, а самим піти погуляти містом.

Світлана Андріївна дуже ошатно одяглася. На ній була дуже гарна сукня. Таке, не коротке і не довге, а саме те, що треба. На ногах у неї були красиві такі босоніжки. Я навіть звернув увагу, що вони практично теж нові.

- Така мама в тебе ошатна, — поділився я з Лєрою своїми спостереженнями.

- Це так, — погодилася зі мною Валерія. - Тільки їй особливо і вбиратися нема куди. Вона ж весь час сидить удома. Тільки що на роботу і все.

– А ким вона працює, якщо не секрет?

- Та мама звичайний директор школи.

- Упс. - Від несподіванки я навіть не знав, що сказати.

- Ну, ти чого? - здивовано дивилася на мене Валерія. - По-перше, зараз канікули, — засміялася вона. - А по-друге, — вже серйозніше відповіла мені Валерія. - Ти ж не її школяр. Мама лише у школі сувора. А так вона добра і дуже душевна жінка.

- Куди йтимемо, молоді люди? – поцікавилася у цей час у нас Світлана Андріївна.

Особисто я знизав плечима тому, що міста зовсім не знав.

– Нехай Лера вирішує, – запропонував Олександрович.

– Тоді поїхали до центру, – запропонувала Валерія.

До речі, на відміну від своєї мами, вона одягнулася дуже просто. Без усього такого. Звичайний та повсякденний одяг. Джинси, футболки, кросівки. Волосся у вузол. Дівча зібралося надвір.

Лера, мабуть, таки помітила, як я дивлюся на неї та на її маму і відводячи погляд, сказала.

- Ой, а чого я заморочуватимуся. Не на побачення я ж іду. Це все ж таки не для нас з тобою, — і показала очима на тих, що йдуть попереду: нашого шофера і її маму.
Вони йшли трохи попереду, обганяючи нас на два-три кроки.

- Ти можеш не так швидко йти, — сердито прошипіла мені Валерія. - Нехай люди спонукають удвох. - Пояснила вона мені.

- Хай спонукають, — я нічого не мав проти. - Нехай двома щасливими людьми стане у світі більше.

- Ось саме, — потримала мене Валерія. - Мені подобається хід твоїх думок, — по-моєму вперше за весь час.

- Ну, дякую тобі, люба дівчино, — іронізував я. - Так я так і не зрозумів, де ж все-таки ми будемо йти?

– Спочатку на зупинку. Там сядемо на автобус. Поїдемо до Центру. Від нас це недалеко. Щодо. Потім там є парк, кафе, річка. Поїмо морозива. Просто по гуляємо. Ось знаєш, я навіть рада, що  ви у нас зупинилися. Мама майже весь час сидить вдома. Вийде кудись хоч з вами. Так що може і справді все на краще, — філософськи зауважила Валерія і ми всі дружно пішли потихеньку на зупинку автобуса.