6. Прогулянка удвох

Коли ми не квапливо, абсолютно не поспішаючи, повернулися додому, то там на нас чекала вже дуже ситна і шикарна вечеря.

Після дороги, після відрядження, ми, вважай, цілий день нічого не їли. Ось, як виїхали з дому і все. І тому з'їли ми все, що було на столі й з величезним задоволенням.

А чого там тільки її було! І голубці, і пиріжки з м'ясом і картоплею, і вареники з вишнями, і сметана до них. А ще, звичайно ж, картопля з м'ясом. Котлетки домашні Смачні дуже. І різні там соки та компоти теж звісно домашні.

- Ось ще й помідори. Ось огірочки домашні, малосольні. Все своє. Сама солила. Все з городу. І всі домашні, - постійно ставила на стіл якісь нові страви наша добра господиня.

Ми їли все. З одного боку, незручно було відмовляти таким приємним і добрим людям. От якби не Ірина Андріївна, то ми зараз ночували б у машині. Ну або в крайньому разі в якомусь готелі. А так – повний тобі комфорт.
А по-друге, все справді було дуже смачне. На мою думку Олександровичу пощастить, якщо він залишиться жити з цією жінкою. Он як вона смачно готує. Цікаво, а Лера теж така чи це у спадок не передається?

Хоча, в цілому, яка різниця. Я не збираюся одружуватися з нею і Лера за мене заміж точно не збирається. Ми просто з нею одна команда. На деякий час. Допомагаємо двом самотнім людям знову стати щасливими. Ось ми поїдемо, а Лера тут якось зі своїм особистим життям і сама розбереться. Без мене.

Тим часом вечеря добігала кінця. Нам пропонували випити настойки домашньої чи вина. Але я навідріз відмовився. А мій супутник випив за компанію з господинею по келиху червоного домашнього вина. І на цьому все. Жінки почали прибирати зі столу. Але Олександрович одразу зголосився сам їм допомогти.

- Так, молодь, — сказав він нам: мені та Валерії, — ви йдете погуляйте у дворі, а ми тут самі зі Світланою Андріївною розберемося.

Ну, звичайно, нас довго просити не довелося. Ми відразу поспішили на подвір'я.

- Хочеш, я тобі влаштую екскурсію по будинку? Подивишся, як ми тут живемо.
-  Хочу, - відповів я і Лера повела мене за собою.

Як я зрозумів у будинку було чотири кімнати. Одну займала господиня будинку. Кімната з вікнами на двір належала Валерії. А ще там була велика вітальня і в четвертій постелили нам спати. Там стояв диван та ліжко.

Уся ця екскурсія тривала недовго. Я чесно зізнався Валерії, що мені не дуже зручно ходити чужим житлом і все там виглядати.

- Тим більше ти дівчина. І твоя мама – жінка. Мало які у Вас там секрети є.

- Боже. Ми такі сором'язливі? – Здивувалася Лера. Але чомусь їй це сподобалося. Що я не дуже цікавий і не маю звички лазити чужою "білизною".

Валерія запропонувала мені піти прогулятися.
Вона весь час робила мені якісь знаки. А потім підійшла ближче і тихо сказала.

- Давай, залишимо їх удвох. Нехай люди посидять, поспілкуються. Я думаю вони між собою порозуміються, тому що приблизно одного віку. І їм буде про що поговорити.

Мабуть, їй наш водій дуже сподобався і Лера вирішила, щоб не стало влаштувати долю своєю мамою.

- Де ходімо? - Запитав я її. – Я твого міста ще не знаю. І де тут гуляють не в курсі. Що у вас роблять вечорами?

-  Я думаю, як скрізь. Як у будь-яких інших містах роблять, – сміючись відповіла мені Валерія. - Просто ходять, гуляють, спілкуються. Ще ходять у гості до подруг. Або десь у парк, у кафе, на танці.

Ми вийшли за браму. І просто пішли себе прямо вулицею. Було тихо. Ні душі довкола. Тільки іноді повз нас пролітали невидимі в темряві автомобілі.

Лера взяла мене під руку. І мені це чесно кажучи не дуже сподобалося. Я її не знаю. Чого це взагалі вона так робить? Та звісно, що нічого ій не сказав. Якщо їй подобається то хай так і буде. 

- Ось якщо чесно, то я всього цього не люблю. - Раптом зізналася вона мені. - Я волію сидіти вдома, читати книжки. У мене є одна найкраща подруга. Але вона мешкає не тут, а в іншому районі. Та ви напевно на машині проїжджали. Як їхали спочатку до міста. Восьма школа називається.

- Ось, до речі, вона наступного тижня має день народження, то я вас з нею обов'язково познайомлю.

- А ти збираєшся взяти мене із собою день народження? - Здивувався я.

- Так. Я ж тобі казала. Ти обіцяв мені допомагати у моїх планах. Треба частіше дорослих залишати самих. Ти сам сказав, що в нашому розпорядженні всього тиждень. Треба, щоб за тиждень моя мама і ваш дядько Мишко зрозуміли, що вони створені один для одного і щоб там все вийшло. Нехай зробить їй пропозицію.

– Я буду за свою маму дуже радий. Нехай вона буде щаслива і не така самотня. – Чесно сказав я.

- Ми ж доньки. Ми розлетимося. Вона залишиться під старість сама. А так у неї буде хоч якась опора і рідна та близька людина. Матусі потрібно про когось дбати завжди. От і дбатиме про цього дядечка. - Пояснила мені свою думку, Лера. Вона на секунду замислилась.

-Ти ж сам кажеш, що він розлучений, що в нього діти вже дорослі. Ось теж самотня людина. І нехай дві самотні душі будуть разом. Так буде найкраще всім.

– Що з мене взяти? - Розповідала мені Лера, поки ми гуляли її районом. - Я ще рік, другий. А може, навіть і раніше, вийду заміж і теж піду з рідного гнізда і все. Тож поки що є можливість треба влаштовувати долю.

- Боже, ти така підступна та хитромудра. – не стримався я. 

-  Я не підступна. Просто мене хвилює щастя моєї мами. Я трошки думаю наперед. А ти що думаєш? Які в тебе плани, Андрію?

- Та ніяких планів у мене немає. – чесно зізнався я. - Ну, хай буде по-твоєму. Добре. Нехай люди будуть щасливими. Я тільки за Олександровича буду радий. Він нормальний чоловік. Хороша людина, така приємна, товариська та добра. і по господарству, саме у вас тут по дому я дивлюся багато чого зробити треба, ось він тут все й переробить. В нього просто золоті руки. Так що я думаю твоїй мамі з ним обов'язково пощастить.  І мама в тебе видно така жінка добра і хороша.

- Цікаво, ти в неї чи ні? – Поцікавився я.
Лера мені нічого не відповіла. Вона лише посміялася і запропонувала йти додому.