- Ну, як? - Запитала мене Валерія, коли ми вже йшли назад додому, після того, як ми подзвонили до мого директора.
- Що ти сказав? У себе на роботі? - Вона дуже хвилювалася. Мабуть, їй дуже хотілося влаштувати щастя своєї мами.
Мені не хотілося її мучити й щось там ховати.
- Я сказав, що нам потрібний тиждень своїм коштом. Що ми відпочинемо за одне. І що там щось дуже серйозне з двигуном. Поки ми будемо ремонтувати. Поки туди-сюди. Загалом у нас із тобою є тиждень, щоб згідно твого плану одружити твою шановну матуся з Олександровичем.
- О, клас! –Зраділа Валерія. - Дякую тобі! Щиро дякую! - Вона від щастя кинулася на мене та поцілувала мене.
Я аж розгубився. А дівчина, як наче так і треба розповідала мені далі усі свої плани та задумки.
- Я думаю, тижня нам буде цілком достатньо. - І тут вона побачила, як я намагаюся відтерти з обличчя помаду і чомусь про себе посміхнулася. А потім протягнула мені свого чистого та охайного носовичка.
- Ми будемо з тобою йти разом частіше з дому. Я буду казати, що хочу показати тобі місто. Ось, що ми з тобою робитимемо, — одразу заявила дівчина мені. - І нехай вони залишаються удвох. І тоді обов'язково щось в них обов'язково вийде. Ура. Ура. - Заплескала Лера в долоні, щиро радія, що всі її плани реально справджуються.
- Боже, - я з подивом подивився на це, таке мені здавалося молоде дівчисько. - Ти така хитра виявляється. У тебе такі підступні плани в голові, Валерія.
- Я така, — сміючись погодилася зі мною Лера.
Тим часом вечоріло. Пахло квітами та фруктами.
- Ти скажи там своєму шоферові. Нехай він не надто поспішає ремонтувати машину. - Сказала Валерія мені. - Придумай там щось. Скажеш, що ти закохався в мене і тобі треба час треба, щоб мене охмурити.
- Охмурити. Цікаве слова. Так мені треба буде тебе справді спокушати? — Я спеціально виділив це слово, — чи це буде димова завіса?
- Ось. Ось. Завіса, — засміялася Валерія. - А ти кмітливий. На льоту все схоплюєш, — здивувалася вона. І якось по іншому подивилася на мене. А може то мені так здалося. Хто ціх дівчат взагалі зрозуміє?