4. Раптом це доля?

Валерія ще щось мені розповідала про свою маму. Що вона живе вже давно сама і ні з ким з чоловіків майже не знайомитися.

- А мама ще жінка цікава та молода, — поділилася зі мною Валерія. – І має гарний вигляд. Та ти сам бачив. І ось, якщо у твого водія вийде роман із мамою, то я за неї дуже порадію, — поділилася зі мною своїми потаємними думками Лера.

- Якщо мама наважилася запросити вас додому, то хтось із вас справив на неї дуже велике враження, — чесно зізналася мені моя нова знайома. – Мама у нас жінка дуже порядна. Але водночас мама обережна та розсудлива. У людях розуміється капітально. У мами очі – алмаз. Ось варто мені чи сестрі було привести якогось хлопчика, чи дівчинку в будинок, то мама одразу ж казала, що вони за люди. І уяви собі, жодного разу не помилялася!

- Ти знаєш, з нею таке вперше, — все ще дивувалася Лера. - Зазвичай вона довго-довго зустрічається з кимось. І взагалі рідко, кого вводить із чоловіків до нас додому. Але тільки, якщо може хтось по роботі або щось треба по хаті зробити. А так вона абсолютно нікого ніколи не запрошує до нас у гості. Я навіть не пам'ятаю, щоб до нас якийсь чоловік заходив. Жодних шанувальників чи когось ще в цьому роді. Все у мами суворо. Це я тобі говорю, щоб ти нічого такого не подумав, — почала пояснювати мені Валерія.

- Та я нічого такого і не думаю, — знизав я плечима. - Я дуже радий, що Олександрович справив на твою маму таке враження. А то ми б зараз ночували десь під парканом. Звичайно, краще спати на м'яких ліжках, ніж у машині. Так що я твоїй мамі дуже вдячний і згоден зробити все, щоб їй було добре. Я дуже хочу якось віддячити їй і тобі, Лера.

- Ось ти й віддячиш, — рішуче заявила вона мені. І почала знову розповідати про свою маму.

Я, звичайно, весь час дивився і слухав тільки Валерію. Але при цьому час від часу озирався на всі боки, намагаючись запам'ятати дорогу. І мені здалося, що ми весь час кружляємо на якомусь одному місці. Мабуть, Лера це робила спеціально, щоб перед тим, як я подзвоню, підвести мене до якихось, потрібних  ій,  висновок.

- Ти до чогось конкретного хилиш? -
- Поцікавився я у дівчини. - Я згоден тобі допомогти. Кажи. Не соромся, Лерочка.

Лера спочатку подумала декілька секунд. А потім чесно мені у всьому зізналася.

- Ну так. Ти вгадав. Я хотіла б, щоб ви залишилися на вихідні. А раптом це матусіна доля? Ото було б чудово, якби у твого водія та у моєї мами щось вийшло.

- Вона все життя прожила для нас зі старшою сестрою. - Почала пояснювати мені Лера. - А тепер я хочу, щоб мама була щаслива. Старша сестра заміжня вже, як рік. Тепер живе далеко від нас. – Валерія махнула рукою кудись убік, – на Тинді. Це так називається район в іншому кінці міста. І до нас вона рідко зараз приходить. Мене зазвичай дома не буває. Я постійно десь буває. Де завгодно. Але не дома. Ой. - Подивилася на мене Валерія. - Не думай. Я не гулящая. От все по справах. Навчання. Гуртки. Подруги. Кафе. Я ж молода. Мені вже вісімнадцять. А мама сама вдома. То ж треба ій когось замість нас з сестрою. Розумієш мене?

Мені це було все не дуже поки що зрозуміло. Та я, щоб не образити Лера, сказав, що добре її розумію. 

- Я теж незабаром вийду заміж, — зізналася раптом Валерія мені.

- У тебе є наречений? Вітаю. І коли весілля? - Поцікавився я. 

- Ой, ні, ну я чисто теоретично. Я ж доросла дівчина. Мені вісімнадцять років. Так що варіант цей не виключений. Мені може ось раптом зустрітися якийсь хлопець. От як ти наприклад. Ну це тільки наприклад. Нічого такого там собі і не думай. - Попередила мене Валерія. - І от я закохаюся в цього хлопця з першого погляду й одразу заміж. Я така. 

- А. Я нарешті зрозумів чого ти від мене хочеш. Щоб ми тут залишилися на якийсь час. - Зупинився я на хвилинку. 

- Так. Так, -  зраділа Валерія. - Ти розумний. Можливо.

- Нехай моя мама та дядько Мишко познайомляться ближче. А раптом правда з цього щось вийде. - Зраділа дівчина. 

- А ось ми до речі і прийшли, - сказала Лера і показала мені маленьке затишне кафе, де вже сиділо за столиками багато молодих та гарно вдягнених дівчат.