3. Пропозиція

Валерія ще раз постукала. Потім замислилась. 

- А взагалі, звідки ти знаєш, що там за ремонт треба робити? - Спитала в мене Лера, поки ми чекали. - То от відразу і поїдете завтра зранку?

 - Ну, як полагодимо, так і поїдемо. Може зранку там чи в  обід. Дивлячись, що треба робити. - Пояснив я дівчині.- 
Я в цьому, чесно кажучи, взагалі абсолютно не розумію.

- То залишайтесь ще на кілька днів. - Неочікувано запропонувала мені Лера. - Скажіть, що у вас там щось серйозне зламалося. Я тобі місто покажу. У нас місто дуже гарне. Зелене таке. Спокійне. Приємне. Тут є де нормально погуляти та провести час. - Вона так на мене дивилися, що як я міг не погодитися на її пропозиції. Тим більше, що сам цього дуже бажав. Ні через Леру. Мені дуже кортіло погуляти по міста та роздивитися тут усе. 

- Так, я б з радістю. Ну, я тут теж не один. У справах ми. Треба щось придумати.
- Я замислився. - А правда, чому б і не лишитися. А що скаже твоя мама?

- Мама я думаю скаже нормально. Зважаючи на все, їй твій водій дуже сподобався. Ти бачиш сам, як вона одразу вас у гості покликала. Раптом вони ще й одружаться. Бо мама моя давно самотня. Я їй ніяк нареченого не знайду. Вона бачиш у мене яка — молода, гарна, енергійна. Так що треба разом робити нам з тобою щось.

– Мені подобається твоя ідея, Валерія. Я згоден тобі допомогти. Ось тобі моя рука, — Простяг я Лері свою долоню.

А ворота все не відчинялися і не відчинялися.

- Батьки бачу на роботі, а вона на гульки здиміла, — сказала Лера, але я бачив, що вона ні краплі не засмучена відсутністю своєї подруги.

- А де ще тут можна зателефонувати? – Поцікавився я, бо дзвонити все одно треба було.

- Я думаю можна ще з кафе. Там, напевно, теж є зв'язок, — рішуче повернула Валерія в інший бік.

- Ходімо. - Привітно сказала мені дівчина. - Нам отак треба, - показала вона рукаю прямо, - туди нижче. А там ще на два квартали спуститися і там є кафе. Ми тут часто сидимо з подругами. То там нас добре знають. І не відмовлять. Бо тобі ж я так розумію міжгорож треба. А це тільки по гарному знайомству можуть дозволити.

- Ну, пішли. - Громко сказала вона побачивши, що я роздивляюсь, яку тут під парканом красиві троянди ростуть. - У нас тут такої краси скрізь висточає. А я їсти дуже хочу, - раптом зізналася мені моя нова знайома. 

І ми пішли тихими вулицями одноповерхової забудови. Тут було затишно та спокійно. Всі будиночки у зелені. Навколо багато квітів. Діти по вулиці гуляють та дівчата-підлітки. На на вам всі дивляться. Бо я ж тут людина незнайома. Валерія майже з усіма щиро вітається. Всі її тут знають. Та її матусі привіти передають. Мабуть вони тут якісь гарні та популярні люди, відразу вирішив я 

А навколо нас був теплий літній вечір. Ми йшли собі, посміщаючи, вдвох. Крокуючи поруч один з одним. А на блакитному небі повільно пропливали білі маленькі хмари. І так мені було добре в ці хвилини. Наче все так і мало статися. І я зовсім вже не переживав, через те, щи ми зломалися у чужому місті. А може це на щастя, думав я. Пропозиція Валерії припала мені до душі.