2. В пошуках телефону

 Справді за кілька хвилин прийшла донька господині. Дійсно дуже симпатична дівчинка. Її звали Валерія. 

- Знайомся, Лерочка. Це приємні чоловіки їхали з відрядження та поламалися прямо біля нашого будинку. Прямо доля якась. - Засміялася наша господиня.  - Ось саме навпроти наших воріт. Я дозволила їм переночувати. А ще потрібно відвести ось цього гарного та молодого хлопчика зателефонувати. Лерочка, донечка, покажи, будь ласка, де у нас тут телефон.

- Чи може ви хочете поки що повечеряти? -
- Поцікавилася господиня у нас.

– Ні. Ми напевно разом із вашою донькою сходимо, з Валерією, а потім уже поїмо. - Відразу вирішив я. - Бо спочатку справа. А потім вже все інше.

- А я тоді залишусь допомагати, — сказав Олександрович і підморгнув мені, мовляв, все буде чудово.

Може йому господиня сподобалася чи він господині. Звідки я знаю. Загалом я почекав доки донька переговорить із мамою і ми разом вийшли надвір.

Ми вийшли з Валерією з воріт. Вона була одягнена в джинси та білу футболку. На мені теж були джинси та біла футболка.

- Ми наче з тобою, як брат і сестра, — сказав я їй, оглядаючи мою нову знайому з ніг до голови. 

- Ти ще скажи, як чоловік і дружина, — засміялася вона і я зрозумів, що дівчину вона нормальна, весела та товариська. І сміх і неї приємний такий. І голос. Але якась вона ще незрозуміла мені людина. Розберемося. Вирішив я. 

- Так, а як ви до нас сюди потрапили? - Поцікавилася Лера у мене поки ми йшли її тихою вулицею.

- Їхали з відрядження. Поверталися собі спокійно. І у вас, от прямо біля вашого будинку. Точно, що якась доля, каже твоя мама. Наша машина взяла та зламалася. І тоді пішов Олександрович попросити води. А там вже познайомився з твоєю мамою. І напевно вони відразу знайшли спільну мову. Якщо твоя мама покликала нас у вас на ніч зупинитися.

- Ох, так, — підтвердила Валерія. – Моя мама така. Вона всім любить допомагати й жінка дуже, як ти кажеш – компанійська.

- А скільки твоєї мами років, якщо не секрет?

- Мамі сорок п'ять.

- О! А нашому водієві десь приблизно так. Якщо чесно, то я не дуже знаю. А тобі скільки?

- Мені вісімнадцять, — відповіла Валерія. - А тобі?

– А мені двадцять три.

- А чим ти займаєшся? - Поцікавились в мене моя приємна супутниця.

- Та ось працюю на фірмі. Їжджу у відрядження з будівництва. А ти що робиш?

- А я навчаюсь на викладачку молодших класів.

- Любиш дітей?

- Так, люблю, — чесно зізналася мені Валерія.

- А це у вас я так розумію не центр міста?

- Так, ти дуже спостережливий. Ха-ха. Це у нас такий район. Тут лише одноповерхова забудова. У нас на вулиці ні в кого і телефонів немає. Тільки якщо далі трохи піти. Ось там де ми йдемо. Ось на сусідній  вулиці. У наших близьких знайомих є телефон. І від них можна буде зателефонувати.

– Ти прикольна. - Оглянув я її з ніг до голови.

- Дякую, ти теж, — посміхнулася мені Валерія. І теж оглянула мене з ніг до голови. 

- А що ви прямо завтра полагодите і поїдете? - Поцікавилась моя нова знайома з таким виглядом наче ій цього зовсім не хотілося. З чого це взагалі вона так цим переймається?

- Ну так. Я так міркую, що Олександрович сходить, або до базару або до крамниці. Купить там, що треба. До речі, де у вас тут, запчастини можно купити?  Ти ж мені потім  поясниш, Лера? 

- Поясню, — погодилася Валерія. - Або ось мама вам покаже, бо я можу бути з ранку десь у справах втекти. Ми ще раніше із подругами домовлялися. Я ж не знала, що у нас такі гості будуть! - Здається вона знов з мене сміялися. От яка дівчина. Ій пальця до рота не клади. 

– Які такі? – Не зрозумів я. І тому здивовано поглянув на Валерію.

- Ой, ну до слова довелося, — від чогось почервоніла моя нова знайома. - Ти завжди такий приставучий.

- У сенсі приставучий? –  Трішки образився я.

- До слів чіпляєшся. Ой, ось ми й прийшли. Так швидко. - Чомусь здивувалася Валерія.

Вона постукала у металеві ворота. Першим нам відповів собака. Потім тиша. Ми чекали може хтось то й відгукнеться.

- Оля, відкривай. Це я, — закричала Валерія, намагаючись перекричати собачий гавкіт.