Розділ 17

Повернувшись із лікарні, Сабін відчувала, що втрачає контроль над собою та над своїми емоціями. Все видавалося дуже складним, втомливим та виснажливим. Ці відчуття пригнічували, і вона через силу змушувала себе робити звичні, на перший погляд, справи.

Рана на животі ще нила. Сабін пила знеболювальні ліки й терпіла. Це неприємне відчуття дратувало. А сама рана стала ніби нагадуванням їй, що не варто більше поводити себе нерозсудливо.

Поглянувши на сукню, яка висіла на вішалці, дівчина зітхнула. Повернувшись у ліжко, скрутилася клубочком. Було єдине бажання — закритися в кімнаті й не виходити кілька днів. І нехай весь світ почекає…

Почувся стукіт у двері. Сабін не відреагувала. Через кілька секунд Лука зайшов у кімнату.

— Я думав, що ти із самого ранку вже чепуришся.

— У мене є ще час, — не оглядаючись, тихо сказала.

— Погано себе почуваєш? — насупився Лука й, підійшовши, поклав долоню на чоло сестри.

— Зі мною майже все нормально.                        

— Сабін, я пам’ятаю, як ти не хотіла ходити в дитячий садок. Постійно вередувала й плакала, — Лука присів на край ліжка, і вона оглянулася.

— І лише ти міг мене заспокоїти! — додала Сабін, і на її обличчі промайнула легка усмішка.

Лука кивнув і продовжив говорити:

— А потім розпочалася школа. Однак проблеми не зникли…

— Так, я була істеричкою з дитинства, — хмикнула Сабін і поклала голову на братове плече. — Не хочу бачити людей та їхні фальшиві усмішки. Чути слова співчуття та слова підтримки. А насправді, я впевнена, половина моєї групи зраділа тому, що мене підстрелили, і, можливо, дехто навіть надіявся на те, що під час операції в мене зупиниться серце...

— Що за дурниці ти говориш? — у голосі Луки промайнула нотка суворості. Знизавши плечима, Сабін не відповіла на питання брата, адже насправді й сама не знала відповіді й не могла зрозуміти, що твориться в її голові. Натомість, мигцем поглянувши на сукню, промовила:

— Думаєш, що мені варто поїхати в коледж?

— Ти вже самостійна, Сабін. І повинна сама навчитися відповідати за свої бажання й вчинки. Особливо тоді, коли мене не буде поряд. Утім, ти розумниця в мене. І я не буду так сильно хвилюватися.

— Як твої слова співпадають із тим, що я не дуже хочу їхати на вручення дипломів? — хмикнула.

— Це лише слова підтримки. А ти сама вже вирішуй — поїдеш, чи ні. Я не хочу, щоб ти через свої нав’язливі думки або банальну лінь не пішла в коледж та не отримала диплом із рук директора Свона. А ті люди, які, як ти думаєш, тебе не люблять і бажають зла, нехай лікті кусають і заздрять далі.

Сабін опустила голову. Стримуючи сльози, прошепотіла:

— Якщо чесно, я не знаю, що зі мною відбувається. Я відчуваю постійну втому. І до цього стану ще додається провина через те, що… — Сабін замовкла й глибоко вдихнула.

Лука нахмурився.

— Ти не договорила! — обережно взяв за руку сестру. — Сабін, що тебе так тривожить?

— Не звертай уваги, — Сабін стиснула братову руку й захитала головою. — Це все мої маленькі причуди. Я зараз зберуся й поїду в коледж.

Лука примружився й кивнув. Він розумів, що сестру щось бентежить. Але не хотів насідати на неї з питаннями. Інколи варто дати час, щоб вона сама заспокоїлася, або настало бажання виговоритися.

— Якщо захочеш поговорити, радий буду вислухати!

— Пробач, старший брате, але тобі я не про все можу розповісти, — знизала плечима.

— Між нами вже є таємниці? — вигнув брови Лука.

Сабін поцілувала Луку в щоку й обійняла за шию.

— Лисичка, — всміхнувся Лука й обійняв у відповідь. — Давай, збирайся! Якщо буде можливість, я приїду.

— А я тоді буду тебе чекати, — відсторонившись, усміхнулася.

Лише одна тепла розмова. Лише кілька слів підтримки. Утім, такі потрібні були саме в цю хвилину. Для Сабін Лука був ніби маяк посеред бурхливого океану. Він інтуїтивно відчував її настрій. Знав, коли доречно продовжувати говорити, а коли варто дати час, щоб Сабін прийшла до правильного рішення сама.

Лука дістав із кишені документи й поклав їх на стіл.

— Якщо буде цікаво, прочитай.

Коли брат вийшов, Сабін поглянула на документи. Піднявшись із ліжка, взяла їх і, прочитавши уголос, промовила:

— Бізнес-курси організовують британські тематичні школи, — зітхнула. — І працюють переважно влітку. І розпочинаються вони за тиждень.

Поклавши на стіл документи, поглянула на червону сукню-міді. Перевівши погляд на годинник, який висів на стіні, подумала, що двох годин вистачить їй, щоб зібратися.

Про що мріє кожен студент? Мабуть, закінчити вищий навчальний заклад і отримати диплом. Однак у ряді цих сподівань є ще одна заповітна мрія — одягнути мантію, церемонний академічний одяг. 

Сабін поглянула на темно-синю мантію і скривилася. До неї підійшла Серена.