Розділ 6

Шостий розділ

На три дні в моєму маленькому світі запанувала тиша. Після свята Вернон поїхав на кілька днів у справах, навіть не попрощавшись зі мною. Можливо, він помітив мене під час його магічної ілюзії і зараз кусає лікті від сорому.

До того ж Магістр надіслав послання, що на нього звалилося багато справ, і він зможе зустрітися тільки наступного тижня.

Доля ніби вирішила дати мені перепочинок перед якимось вирішальним поворотом. Але це затишшя більше лякало, ніж допомагало розслабитися.

На кінець третього дня в моєму тихому мирському житті настали кардинальні зміни. З розчервонілими щоками в мої апартаменти увірвалася Кара.

— Пані, до вас прийшов Йен Тернан. Він чекає на вас у вітальні.

У цей момент на мене ніби виплеснули відро крижаної води.

— Хто його впустив?

— Дворецький. Як можна не впускати вартового темряви? — Розгубилася вона.

Я подумки вилаяла всіх, хто підносив вартових на п’єдестал. Будь моя воля, Йену не те що на порозі, йому навіть на територію маєтку був би вхід закритий.

— Він щось казав?

— Запитав, де зараз лорд Нешвіл, а після моїх слів про його від’їзд попросив покликати вас.

Від злості в мене звело вилиці. З Вернона так собі захисник, але його повна відсутність мені шкодила ще більше.

— Гаразд. Я зараз спущусь.

Служниця швидко покинула кімнату. Неохоче я накинула на плечі теплу кофту і пішла назустріч до непроханого гостя.

Страж сидів на м’якому дивані, оббитому бежевим оксамитом із квітковим орнаментом. Він поважно відкинувся на м’яку спинку. Навколо нього кружляла пара покоївок, пропонуючи чай і частування. Вони були настільки захоплені гостем, що не одразу помітили мене.

— Чим можу бути корисною, пане Тернане? — сухо промовила, збентеживши своєю присутністю прислугу.

Дівчата відразу відкланялися і зникли з поля зору. Я ж зайняла вільне крісло навпроти вартового.

— У мене зник фаміл’яр, я подумав, що він може бути в тебе. Невеликий сріблястий дракон. Він ще набуває вигляду татуювання. Капчиком звати.

— Я не пам’ятаю такого, — збрехала.

Востаннє ящір являвся мені перед святом Світла.

— Дуже шкода. Фаміл’яри не можуть перебувати без господаря. Довга розлука для них смертельно небезпечна.

— Нічим не можу допомогти, — сказала байдуже, хоча в душі спалахувала пожежа тривоги. Куди цей мілаха міг подітися?

— Тоді прогуляємось? — невимушено запитав, ніби ми добрі друзі.

Наче я забула, чим закінчилася наша остання зустріч. Залишатися наодинці з Йеном —  те ж, що з арбалета вистрілити собі в ногу.

— Тільки через мій труп, — кинула йому в обличчя.

Його це не збентежило, він явно чекав на щось подібне.

— Як знаєш. Я збирався навідатися до місця, де сім років тому стався останній прорив. Деріл сказав, що твоя сестра зникла того дня. До речі, без мого дозволу тебе ніхто туди не пустить… На все добре, Айрісе. І дякую за відповіді.

Він підвівся. Я розуміла, що це чистої води маніпуляція, але нічого зробити не могла.

— Гаразд. Я піду з тобою. Тільки обіцяй, що це буде суто дружня прогулянка.

— Слово вартового.

Інтуїція нагадувала, що йому вірити не можна. Але вибір у мене був невеликий.

Збори для прогулянки зайняли в мене трохи більше десяти хвилин. Я змінила домашню сукню на вовняну і вдягла ще одну спідницю. На плечі накинула кожух і вийшла до парадного входу в пошуках екіпажу. Але його там не було.

Зате там був Йен із парою коней. Я розгубилася, побачивши тварин.

— Я не поїду верхи, — засоромилася.

— Екіпажем ми не дістанемося. Навіть для коней дорога буде важкою.

— Все одно не поїду.

— Чому? — здивувався він.

Мені було ніяково зізнаватися:

— Я не навчена верхової їзди. Дівчат із нижчого класу не навчають такого. Як і багато чого іншого.

Я очікувала почути глузування, але його не було.

— Тоді поїдемо разом зі мною на моєму коні.

В його очах заграв задерикуватий вогник.

— Не думаю, що це гарна ідея.

— Не бійся, я тебе не з’їм. Я ж дав слово.

Він простягнув розкриту долоню, пропонуючи зайняти місце. Неохоче, але я прийняла його пропозицію.

За допомогою Йена вставила ногу в стремено і піднялася на коня. До мене тут же приєднався вправний вершник. Кінь швидко набрав швидкість. Від страху скувало все тіло, і я схопилася за край сідла.

Чоловіча долоня охопила мою талію, міцно прижимаючи до сильного стану. Почуття тривоги зникло, змінюючись трепетним хвилюванням у грудях.

— Я не дам тобі впасти, — пролунав над вухом оксамитовий голос.

Добре, що він не бачив мого обличчя. Чомусь прості слова викликали більше збентеження, ніж я очікувала. Можливо, причина в нашій близькості.