Янголи одягають чорне

Легкий вечірній вітерець хитав похмуре гілля дерев, що вже давно позбулись листя, і нині лише жалісно поскрипували під тиском північного циклону. Немов граючись, вітер розносив вулицями сміття, напівгниле листя та стійкий запах старих речей. Речей, що впродовж десятиліть мирно відбували, здавалося довічний, термін у старих шафах, коморах та погрібниках, приречені на забуття, та які нині були розкладені на землі просто неба у відчайдушній спробі своїх власників заробити на давно забутому смітті.

Барахолка розтягнулась на багато десятків метрів вздовж дороги, що вела з чергового безликого житлового масиву вглиб цвинтаря, настільки давнього й настільки занедбаного, що вже більше нагадував ліс, поміж стовбурів якого де-не-де проглядались облізлі металеві надгробки та дерев’яні хрести. Сонце вже давно зайшло і осінні вулиці освітлювались лише невиразним помаранчевим промінням нечисленних ліхтарів, котрі заледве могли освітити ті крихітні ділянки старої розбитої дороги, що вела в один кінець.

Раптом з темних хащів кладовища долинув самотній крик. Ще мить і звук пролунав цілим хоровим багатоголоссям. На секунду знову запала тиша, та вже наступної миті канонада голосів повторилась. Момент… І знову, знову, знову! Нарешті запала повна тиша. Здавалось, це закінчилось. Перехожі, що випадково стали свідками «могильного співу», перелякано перешіптувались, намагаючись зрозуміти, що ж щойно сталось. Похмуре небо, яке не роз’яснювалось з минулої ночі, не пропускало жодного променю світла, не даючи змоги бодай щось розібрати в суцільній темряві старого цвинтаря. Несподівано, вглибині заростей, посеред могил і повалених дерев загорівся яскраво-червоний вогник. Наступної миті поруч із ним загорівся ще один. Декілька секунд і вже кілька десятків червоних цяточок горіли по всьому цвинтарю. І знову залунав «могильний спів». Цього разу він вже практично не замовкав ні на секунду, і вже звучав як бойовий марш. Десятки, а то й вже сотні вогнів рушили до дороги, провіщуючи щось величне й страшне. Щось таке, чого ще не бачили ці вулиці.

***

Він ішов вулицями, занурений у власні думки. Ніч вже давно перевалила за одинадцяту, та досі місто продовжувало бурхливе життя. З численних барів і кальянних лунали п’яні крики, голоси чергових мегапопулярних співочих хвойд, відрізнити які від сотень попередніх не зміг би жоден композитор, а обличчя жоден фізіогномік. Рекламні вивіски випалювали очі усіма, доступними у понад шістнадцятимільйонній гамі, кольорами, аби переконати потенційного покупця у необхідності придбати черговий iPhone, зробити ліпосакцію та взяти кредит на безглуздо дорогий авто.

Кожен його крок був питанням, відповіддю та єдиним можливим варіантом. Це місто потопало у брехні та фальші, вирі мертвих символів та показовому їх обожнюванні. Ідучи вулицями, він минав храми, переповнені масонськими символами, школи, розписані адресами Telegram-каналів з продажу синтетичних наркотиків, пам’ятники червоним байстрюкам та їх оспівувачам, які давно припинили бути чимсь більшим за місце ширяння, пиятики та справляння фізіологічних потреб для бомжів та іншого соціального непотребу.

***

Голодний пломінець багаття жадібно доїдав свою вечерю, не залишаючи по собі нічого схожого на колишнє крісло поліцейської автівки. Минали останні секунди його яскравого, хоч і вкрай короткого життя. Здавалось, ще мить і він, як і десятки його братів, назавжди згасне, лишивши по собі лише кілька грам попелу й оплавлений чохол водійського сидіння. Та раптом, пломінь відчув смак чогось нового, живильного й до болю знайомого. То був смак бензину і тканини, які він почав поглинати з маніакальною пристрастю. На мить забувши про все, він і не помітив як те, що він так оскаженіло пожирав відправилось разом з ним у політ до найближчого біл-борду.

Вулицями йшла величезна чорна процесія. Її обіймав густий дим від фаєрів та спалених автівок, вогні відбивались у численних калюжах, тож видавалось ніби сама земля палала, ніби вулицями рухалась сама пожежа. Обличчя учасників процесії приховували маски. В кожного був свій одяг, та сажа й дим вифарбували його в єдиний колір – янголи нині вдягають чорне.

Кожен учасник чітко знав кінцеву точку маршруту і був готовий битись, аби дійти до кінця…

***

Він йшов уже кілька годин без зупину… хоч здавалось набагато довше. Весь час йому пригадувались давно минулі дні та картини сьогодення. І знову перед очима була фальш, вічна брехня і лицедійство, знов нескінченна штучність!.. Пригадувались роки юності, школа і університет, де його навчали чужою, огидною мовою. Згадував хробаків-чиновників, що змінювали свою риторику на 180 градусів після кожних виборів. Згадував продажну пресу, адреси інтернет-сайтів якої нині дивились на нього ледь не на кожному кроці. В такі миті починало віритись, що Інтернет насправді складається на 80 відсотків з порно-сайтів.

Він проходив центром міста, в якому нині важко було вгледіти щось рідне. Довкола лунали чужі мови, вулицю переповнювали африканці та індуси, у повітрі відчувався запах близькосхідних страв і фруктового тютюну. Довкола були розкидані пляшки з-під пива, поліетиленові пакетики від шаурми та паперові кавові стаканчики. Центр міста нагадував кадри з документальних фільмів про чергову карликову країну чорного континенту, корумпований диктатор-канібал якої дозволив західним компаніям використовувати свою країну в якості звалища відходів.

***

Чорна ріка заполонила головний проспект міста. Звідусіль з’являлись нові й нові її притоки, перетворюючи ріку на ціле море, океан з диму, звуку та вогню. Довкола палали поліцейські відділки та адміністративні будівлі, горіли борделі та притони, реклама яких ще вчора вільно валялась під ногами у вигляді флаєрів масажних салонів і закритих клубів для дорослих. Вікна будинків стояли з вимкненим світлом, остерігаючись навіть нагадати про існування своїх хазяїв, що нині або вже втекли, або забивались у найтихіші кутки власних осель, аби на власні очі не переконуватись у справжності тієї сили, яку так не хотіли визнавати…