Сни

Сни… Ви ніколи не задумувались про те, нащо вони людині? Невже сувора еволюція могла допустити появу такої непотрібної у своїй роботі речі? Що її зупиняло від зменшення ролі апендиксу або поступового зникнення хвоста, що нині нагадує про себе лиш чотирьома зрослими між собою хребцями? Чому такий рудимент має місце у природі здавалося б біологічно досконалої істоти, а подекуди й впливає на її життя? Цікаві питання, над якими міркували задовго до появи таких наук як біологія, анатомія та лженауки – психології. Припущень щодо природи цього явища виникало безліч, але, зазвичай, вони зводились до втручання божественних або сатанинських сил з метою вивести людину на потрібну їм стежку. При цьому найпалкіші прихильники цих теорій були звичайнісінькими язичниками, що у пориві наркотичного дурману прагнули отримати знамення від вищої сили. Так чи інакше, спроби зламати код снів тривали. Згодом, до них долучалась все більша кількість людей з різних сфер науки, які намагались втручатись у сни, тлумачити та програмувати їх, підносячи кожен свій випадковий успіх за відкриття всесвітнього масштабу. Кумедно, але заради того, аби мати змогу дати логічне пояснення чужим снам, «дослідники» царства Морфея часто не додивлялись свої власні. Втім, не загострюватимемо увагу на дрібницях, моя історія не про них, а про те, як я сам став заручником бога сновидінь.

Хоч нині я вже практично не відчуваю реальності, та я назавжди запам’ятав 3 вересня 2017-го, день, коли вперше опинився по той бік сну.

Закриваючи того вечора очі, я міг думати хіба що про наступний день та вихід на роботу після довгих вихідних, проведених у горах під відкритим небом. Сил чи бажання пручатись втомі не було, тому я не стримував свою свідомість від того, аби та якнайскоріше спочила. Важко сказати, скільки минуло часу з тієї миті, та раптом по барабанним перетинкам вдарив звук, якого я до того ніколи не чув і не міг навіть уявити собі, що настільки гучні звуки бувають у світі. Першим, що я побачив, була стіна землі за півтора метри від мене. Другим був санітар, що пробіг повз мене, поспішаючи до чоловіка, що лежав за декілька кроків лівіше від мене і стікав кров’ю. Здавалось він кричав, але я не чув жодного звуку. Світ видавався мені німим кінофільмом про війну. Я сидів на землі, спершись спиною на стіну окопу і спостерігав за всім у стані, близьким до апатії, пробудженням від якої став той самий звук, що я почув на початку цієї вакханалії. До мене раптом повернулось відчуття реальності і я почув постріли артилерії та крики солдатів. Світ довкола мене раптом прискорився, а сам я відчув такий страх, якого ще не знав до цього. На декілька секунд моє тіло немов заціпеніло і я завмер не знаючи чого чекати, допоки черговий звук розриву артснаряду не змусив мене зірватись на ноги аби тікати світ заочі, допоки стане сил. Тієї ж миті мене раптом хтось схопив за цівку гвинтівки, що висіла на шиї, та потяг вниз, вигукнувши щось на кшталт: «Дурню! Не висовуйся з окопу!», а тоді, пригинаючись від куль та уламків снарядів повів окопом до бліндажу, звідки ми з невеликою групкою людей рушили далі окопом. Щоразу замислюючись, чому я роблю те, що роблю, я не міг знайти відповіді на це ніби елементарне питання. Тіло мене не слухалось, воно було не моє, як би не намагався давати йому хоч якихось наказів. Я був ніби глядачем у кінотеатрі, який бачить, чує, а на додачу до цього ще й переживає всі емоції героя, як свої власні, однак ніяк не може вплинути на його поведінку. Я був тим хлопцем, я біг тими окопами повз чоловіків, які відчайдушно відстрілювались від ворога, я бачив, як, розриваючись, снаряди калічили безліч солдат, я боявся разом із ними і я був одним із них. Так ми бігли доки по рації не передали, що ворог прорвався до наших укріплень. Це стало відомо надто пізно, наступної миті ми побачили в окопі ворожий загін, що одразу відкрив по нам вогонь. Важко передати словами той страх, що відчував я тоді, коли кулі пролітали буквально за декілька сантиметрів від мене. Перестрілка тривала недовго. За кілька миттєвостей нас почали закидати гранатами. Одна з них долетіла до нас і вбила декількох солдат, які впали на мене, щільно притиснувши мене до землі. Невдовзі рештки нашої групи відступили, лишивши мене під тілами і давши можливість ворогу пройти далі. Це був кінець. Проходячи повз мене, командир ворожого загону зняв із запобіжника свого пістолета і направив його мені у обличчя. Секунда розтяглась на хвилини. Смерть дивилась на мене своїми пекельно-чорними очима, готуючись взяти своє. Ще мить і настала темрява.

Я лежав у своїй кімнаті у цілковитій темряві ночі. Ще секунду тому я був на фронті невідомо якої війни, а зараз я вже лежу у своєму ліжку, стікаючи холодним потом і очима, сповненими жахом, панічно шукав, за що вхопитись у тій нескінченній темряві. Те, що я бачив не могло бути сном, бо таких снів просто не буває. Я бачив, чув, боявся. Я був на тому полі бою насправді і мене там вбили…

З того часу я почав регулярно бачити подібні сни. Вони ніколи не бували однаковими, але завжди були реальними як у перший раз. Я бачив невідомі мені міста, країни, планети; воював у безлічі історичних періодів; виходив у відкрити космос; полював на дивовижних істот; вбивав і помирав сам безліч разів, щоразу прокидаючись вдома немов пройшовши рівень у якійсь комп’ютерній грі. Життя перетворилось на нескінченний вальс з двох реальностей, від жодної з яких мені було не сховатись. Сон став не відпочинком, а скаженим продовженням дня. Це починало виснажувати моє здоров’я. У сні відпочивало тіло, у той час як розум продовжував працювати, подорожуючи новими й новими світами, що викликало пекельні головні болі, котрі не могли вгамувати навіть найпотужніші знеболювальні. Потроху межа між реальностіями почала ставати дедалі розмитішою. Я перебував у стані постійної дрімоти, під час котрої кожні декілька хвилин мене постійно відносило до нового світу й повертало до реальності. Сон і реальний світ поступово перетворились на сплав двох компонент, настільки розчинених одна в одній, що розрізняти їх було вже неможливо.