Міста

То була найглибша траншея з тих, що він коли-небудь бачив. Чорна немов ніч, її дна не було видно навіть з ліхтарем. Вона тягнулась вздовж усього кордону між двома містами не спиняючись ані на метр, аби назавжди розділити містечка, що вже століттями ворогували одне з одним. З чого почався цей конфлікт вже давно ніхто не пам’ятав, та щойно в одному з міст траплялось жахливе, кожен городянин знав, що провина лежить на людях по той бік траншеї. У такі миті закипіла від люті кров сама вела знавіснілих людей на край прірви, аби вилити усю свою лють, хоча б через слова, на мерзотників з того боку ями.

Ставши на самісінький край траншеї, він спробував роздивитись бодай щось нижче лінії, куди сонце вже не дотягувалось своїм промінням. Втім, все було намарне. Порух ногою. Ще трохи. Ще. І він вже стояв у півноги над проваллям, глибина і ширина якого ось вже довгі роки захищала жителів обох міст від взаємної розправи. Раптом, з-під ноги хлопця відвалився невеличка груда землі й каміння, що тієї ж миті полетіла вниз заледве не потягнувши переляканого юнака із собою. Мить і шмат землі вже зник у темряві траншеї. Звуку падіння не було. Здавалось, ця яма взагалі не має дна і усе, що коли-небудь впаде до неї буде приречене на вічне падіння до нескінченної пустки.

Відійшовши кілька кроків назад, хлопець з острахом відвів погляд від зловісної траншеї та побіг до одного з провулків, де от-от мали загорітись вечірні вогники.

***

В очах кожного городянина його місто було значно охайніше й красивіше за те, що було по інший бік рову. Вулиці були чистішими. Будинки чепурнішими. А куполи соборів вищими. Ніхто ніколи не сумнівався в занепаді ненависного сусіднього міста й щоразу проходячи неподалік кордону кидав повні зневаги й високопарності погляди в бік жалюгідних сусідів.

Вечірнє сонце ще не встигло торкнутись своїм яскраво помаранчевим колом лінії горизонту, та блідий місяць вже проступив на світло-блакитному небі, аби заявити свої права на цю ніч. Звільнившись від занять у школі, по обидва боки траншеї бігали діти, що не втрачали нагоди похизуватись перед однолітками своєю сміливістю й постійно викрикували усі відомі їм лайливі слова на адресу хуліганів по той бік ями. Відповідь не барилась, та її звуки тонули у просторі поміж двома краями вирви. Потік брудної лайки перервав страшний крик з однієї з вулиць позаду дітлахів. За хвилину на місце, з якого пролунав звук збіглись містяни з усіх найближчих будинків і провулків. На землі у калюжі крові лежала молода дівчина. Її череп був вщент розтрощений, з лівої ноги стирчав багряний від крові уламок кістки. Колись біла льняна сукня поступово вбирала у себе рідини з тіла бідолашної роблячи картину ще більш жахаючою. Хтось у натовпі не стримався і почав блювати. Запах крові, сечі, мозкової рідини і блювоти змішались в єдиному огидному букеті, додаючи трагедії зайвої відразливості.

Попри висновки розслідування, яке встановило, що нещасна випадково випала з вікна, містом ширились чутки про секретну переправу через траншею, якою до міста забирались вороги для вчинення сього та ряду інших страшних злочинів. З часом чутка ставала все популярнішою і незабаром вже ніхто не сумнівався у її правдивості.

Страх і ненависть все сильніше охоплювали людей. Щоночі у місті зникали люди, тіла яких ніколи так і не вдавалось знайти. Вважалось, що зниклі тікали таємною переправою через прірву і вже там розповідали брехні про колись рідне для них місто.

Особливо моторошною порою була ніч, коли, ніби знущаючись з намагань численних озброєних патрулів, ворогом коїлись найстрашніші злочини. Вбивства, розчленування, насильство – все це обростало численними байками і провокувало відчайдушних містян пробувати відшукати ту трикляту переправу, яка стала справжнім прокляттям для мирного населення.

***

Вечірнє сонце розпалювало її прекрасне, здійняте легким вітерцем, вогнисто руде волосся. Здавалось, ніби воно сяяло само по собі, випромінюючи якийсь магічний етер кохання, що перетворює увесь навколишній простір у життєдайний куточок. Частинку раю на землі.

Вона не відчувала, що йде. Взагалі не відчувала часу чи простору. Усе це для неї заміняв він. Той, кого вона так довго чекала, і який нарешті вимовив ті самі вимріяні слова. Разом вони провели цілий день, обійшовши майже усе місто. І зараз прогулювались передмістям. Він щось розповідав, вона посміхалась, не надто вслуховуючись у зміст розказаного, лишень час від часу позираючи на трохи вищого від себе коханого. Раптом вони вийшли до провалля. У світлі вечірнього сонця його грандіозна ширина виглядала ще більш жахаючою, а ледь освітлені стіни ще більш крутими. Здавалося, на тому боці теж хтось гуляє, та тієї миті то було не важливо. Вони стояли поблизу краю безодні, захоплені коханням і страхом. Їх руки, що ні на мить не відпускали одна одну, стислись з новою силою, а губи зупинились за кілька сантиметрів до такого омріяного солодкого поцілунку. Мить і…

***

Вулицями міста біг переляканий хлопчик. З усіх сил він намагався щось сказати, та результатом його старань були лишень незв’язні крики. Перелякані перехожі, що одразу ж подумали про черговий злочин чужинців з іншого міста намагались розпитати хлопча про те, що ж він, зрештою, побачив і бодай частково зрозуміти, свідком якого жаху він випадково став. Однак всі намагання були марні. Єдиним що він постійно повторював було: «Яма!». Ставало очевидно, щось сталось поблизу траншеї, зі сторони якої біг хлопчик. Хтось одразу згадав секретну переправу, інші пригадали чутки про те, що злодії скидали тіла своїх жертв саме до траншеї, аби там їх ніхто ніколи не знайшов.