Уроборос

Наш бій розпочався тоді, коли змій вперше вкусив власного хвоста, замкнувши кільце на шиї кожного з нас. Тієї миті розпочалась найдавніша і найзагадковіша у цілому світі гра, що коли-небудь лиш існувала у знаному нам Всесвіті. Гра, у якій міг бу лише один переможець, бо ім’я тій грі – Виживання.

Я добре пам’ятаю ту ніч, коли стався Зрив. Пройшов дощ, але було геть не холодно. Нас зігрівало відчуття досі не знане для багатьох з тих, хто відчув той поклик, що пролунав в головах – ні відбився резонансом по жилах – кожного з нас. Ті вогні приходять мені у мареннях, змушуючи оживити їх та дати життя мільйонам своїх братів і сестер, аби вони знов відчути божевільний шал руйнації та самознищення, а їх творці врешті позбулись того прокляття, котре по сьогодні обпікає їхні душі. Того дня я пригадав усе. Кожна ланка з довжелезного ланцюга причин і наслідків промайнула в мене перед очима, аби показати те, що вже було і того, що лиш мало статись.

Як і будь-яка інша подібна подія, Зрив був наслідком. Наслідком грандіозного за своїми масштабами й абсурдного по своїй необдуманості процесу, котрий вже тривалий час продовжувався як у нашій країні, так і цілому світі. Масове божевілля – зване наївними прогресом – все глибше вкорінювався в державні структури, бізнес і повсякденне життя людей. Нашим поглядам поставали дедалі збоченіші прояви поступу так званого прогресу, що залізним кроком наближався до кожного з нас, аби, незалежно від нашого бажання, нав’язати свою волю. Культурний марксизм, фемінізм, антиклерикалізм, космополітизм, псевдогуманізм та десятки інших ізмів, що витекли зі збоченої уяви своїх творців все глибше занурювали свої пазурі в тіло суспільства, проходячи подекуди зовсім близько від явищ і понять, що були близькі кожному з нас, які були невід’ємною частиною нашої свідомості, архетипами, закладеними до національної свідомості у найдавніші часи. Першою звісткою невідворотнього став закон про державне фінансування абортів, який зустріли акції протестів та засудження з боку консервативних партій та організацій по усій країні. Три десятки пікетів та протестів протягом пари місяців змогли хіба що трохи сповільнити законодавчий апарат, що невдовзі прийняв скандальний документ.

Прогрес – дивна річ. Засуджуючи усі варварські традиції минувщини, він вимагає кривавих жертвоприношень ненароджених дітей.

Наступною жертвою прогресу стала церква. Активно виступаючи проти закону про аборти, церковники потрапили під пильне око прогресивістів, котрих не влаштовувало існування настільки потужного й впливового союзника консервативних сил як церква. За кілька днів до підписання закону про аборти до парламенту був внесений закон про музейну власність, згідно якого усі храми, що входили списку національного надбання, себто майже усі найбільші й найдавніші храми країни, мали стати музеями, в приміщеннях котрих були б заборонені будь-які церковні служби чи релігійні обряди. Ця пропозиція мала на меті відволікти увагу від підписання закону «про легальне вбивство», як встигли охрестити документ про аборти, та розколоти суспільство на два ворогуючі табори: прихильників збереження національної спадщини за всяку ціну і атеїстів та противників обмеження релігійного життя. Кожна сторона шукала компромісу, але годі шукати те, що знаходиться на межі життя і смерті, що є серединою між матерією і пусткою. Розкол консервативних сил відбувся і подальші події лише додавали нові розлами в колись монолітному блоці.

Наступні кілька місяців стали видзьобуванням печінки з тіла прикованого до скелі Прометея. Один за одним до парламенту вносились псевдогуманістичні прогресивістські закони, що докорінно змінювали обличчя нашої країни. Вулиці наповнились мігрантами з країн третього світу, шкільні програми сповнились гендерної ідеології та толерантної пропаганди, власна національна ідентичність поступово ставала чимсь смішним, архаїчним. Натомість дедалі більш модним ставало приймати чужу національну культуру, чужі звичаї та мораль. Пікети консервативних сил ставали дедалі рідшим явищем. Їх ігнорували, висміювали, іноді розганяли силою, посилаючись згодом на радикалізм протестувальників. Поступово одна за одною підпали під заборону усі антипрогресивні й антиглобалістичні рухи та партії.

Дивлячись нині, з висоти усього пережитого на тодішні наші потуги до легалізму, виникає дивне відчуття – нерозуміння та зневаги до самих себе. Як ми могли бути настільки наївними? Невже ми не бачили справжніх цілей нашого ворога? Невже не розуміли, що рано чи пізно в нас не залишиться нічого окрім останнього вибору? Мабуть, на рівні підсвідомості ми все розуміли, але не бажали вірити у, нині цілком очевидні, речі.

Минав час. Нашу релігію під радісні вигуки натовпу законодавчо визнали зброєю масового ураження, наші славень та історію переписали на догоду нашим ворогам. Наші цінності піддали облуді та засудженню, а героїв зневазі та забуттю. Ми – ті, хто найбільше любили свою країну, стали для неї вигнанцями, дикунами, що сповідують варварські звичаї та моляться забороненому Богу. Ми були розчавлені, принижені та сповнені зневіри.

Саме тоді й стався Зрив. Він не був схожий на жодну з акцій протесту, він не міг бути нею апріорі! Ні! Зрив став вибухом болю для десятків, якщо не сотень тисяч чоловіків та жінок, що вийшли на вулиці, аби показати, хто у цій країні є господарем. Зрив став відправною точкою для боротьби, якої ще не знала наша нація. Він продемонстрував кожному з нас, що ми досі живі, а наші ідеї та цінності є вартими пролиття крові. Тієї ночі щось змінилось у кожному з нас. Ніби страх, що подібно до дамби, перекривав русло наших стремлінь, раптово зник і ми вперше за довгі роки відчули власну велич, міць, силу. Тієї ночі ми знайшли дещо цінне всередині себе. Дещо настільки давнє, що з плином часу люди втратили всякі згадки про нього, але не сам цей скарб. Він зробив нас чимсь більшим за звичайних протестувальників, активістів чи навіть терористів. Тієї ночі ми стали ворогами сучасного світу!