Розділ 17

Коли б’ється скло

Десь із під одягу, недбало скинутого на підлозі, задзвонив телефон. Юн рукою намацав його і поглянув на екран. Шоста година ранку.

- Я слухаю, - промовив він у телефон, піднявшись з ліжка.

- Юнчику, ти вже вибачай, що заважаю тобі другий тиждень не вилазити з ліжка, але відпустка скінчилась. Ти мені потрібен. Сьогодні ж.

- О котрій?

- Чим раніше – тим краще. Ми дещо знайшли. Тож, є розмова.

- Я здогадався, - О Юн поглянув на сплячу Фіне, - буду за дві години.

- Півтори. Зустрінемось у Одетти.

Ейден кинув слухавку. Голос у нього був награно спокійним, але Юн занадто добре його знав. Молодший Нілет був збентежений, навіть трохи нервував. Зважаючи на все, що сталось, вони разом з Ліз таки знайшли докази причетності Інгрена до «третьої сили». Можливо навіть дізнались, хто був його спільником з О-Груп. Все ж, Ейден хоч і клеїть з себе дурника, але роботу свою знає. Йому завжди було зручно вдавати з себе ідіота, аби ніхто і ніколи не бачив у ньому загрози. В цьому він безперечно досяг успіху. До того ж, якщо він дійсно працював у парі з Ліз Йон, їхнє розслідування було приречене на успіх.

О Юн сів на краєчок ліжка і ледь торкнувся кінчиками пальців прядки рудого волосся. Ці два тижні були дійсно казкові. Йому навіть не вірилось, що це було насправді. Всі ці дні вони проводили разом. Виходили лише ввечері, аби прогулятися парком, подихати свіжим повітрям та помилуватися яскравим цвітінням Дощового древа. Вдень вони читали один одному в слух книжки, дивилися старе кіно, дрімали в обіймах один одного. Так спокійно і безтурботно минали ці дні. А вночі вони танцювали під тиху музику, пили червоне вино, розмовляли, відкриваючись все більше. Час, проведений разом, здавався подарунком священного Дощового древа чи самої долі, хто зна…

Фіне потягнулась і відкрила очі.

- Я збудив тебе? – тихо запитав Юн.

- Угу… - сонно кивнула вона, - котра година?

- Шоста, - відповів він, - можеш ще поспати.

- А ти?

- Мені потрібно буде від’їхати, - посміхнувся Юн, - це по роботі.

- Ти надовго?

- Ні, годину, може дві.

- Тоді я сходжу додому.

- Що? Навіщо тобі?

- Юн… - Фіне сіла на ліжку, - я ж два тижні вдома не була.

- Тобі тут не подобається? Якщо хочеш, я придбаю інші апартаменти, зможеш обрати сама, - трохи схвильовано промовив О Юн.

Фіне зашарілась.

- Ти наче пропонуєш мені жити разом, – прошепотіла вона.

- Так, - прямо відповів чоловік, - чому тебе це так дивує?

- Просто… так раптово…

- Раптово? – Юн схилився над її обличчям, - я просто хочу прокидатися і бачити тебе поряд, засинати поряд з тобою. Вечеряти разом і слухати, як пройшов твій день, варти тобі каву зранку, підвозити тебе на роботу. Це буде трохи складно, якщо ти повернешся до себе.

Фіне на секунду забула як дихати. Цей чоловік продовжував її вражати. З кожним новим днем, його слова, його дії. Його різнокольорові очі дивилися на неї з такого пристрастю і в той же час, погляд його був таким ніжним.

- А ти виконаєш свою обіцянку?

- Так, я все тобі розповім, - кивнув Юн, - я ж казав, я тримаю слово. Лише розберусь з деякими справами.

Фіне кивнула.

- Знаєш… - сказала вона тихо, - кажуть, в районі алеї Дощового древа нещодавно добудували затишний житловий комплекс…

- З’їздимо туди, подивимось, - одразу ж сказав Юн, - я домовлюсь. Сьогодні ж! Щойно закінчу з роботою – одразу ж приїду за тобою.

- Я чекатиму на тебе в себе. Візьму трохи речей. Не можеш же ти мені все постійно купувати.

- Чому? Можу.

- І все ж таки, деякі речі треба забрати, - посміхнулась Фіне, - не хвилюйся так, все буде добре. Впевнена, більше до мене ніхто не сіпнеться. До того ж, моя сила повернулась, я зможу себе захистити.

Вона цьомнула його в щоку і пішла збиратися. Юн дивився їй в спину, вона виглядала щасливою і ще вродливішою. Все було добре. Та чомусь, відчуття тривоги не покидало його.

***

Одетта Едельбург була давньою подругою Ейдена. Її бар був їх звичним місцем зустрічі. Хочеш заховатися – заховайся у натовпі. Непримітний маленький бар з великими панорамними вікнами, що здалеку нагадував великий акваріум. Він знаходився на одній з центральних вулиць міста, ввечері людей тут завжди було багато, а зранку він не працював. Але для особливих гостей двері його завжди були відчинені.

- Ну ти б хоч комірця застібнув, - пробурмотів Ейден, коли Юн опустився на стілець навпроти, - сховай вже ті свідоцтва щасливої бурхливої ночі.

- Не заздри, - усміхнувся чоловік.

- А я от заздрю, Юнчику! Ще й як заздрю! Так просто взяв і захопив серце Орай. Я провів з Ліз цілих два тижні, але навіть до поцілунків не дійшло…